Померти за Тартус
Військовий конфлікт, на відміну від масової бійки, є змаганням структур і потенціалів. Коли ми говоримо про потенціал, ми маємо на увазі сталість і гнучкість ворогуючих систем, та їх забезпеченість ресурсами. Коли ж ми говоримо про структури, то ми говоримо про планування, організацію та управління. Саме з цього, а не з пропагандистської тріскотні, слід виходити при аналізі загроз і ризиків воєнних конфліктів.
Перемога і поразка визначаються співвідношенням витрачених ресурсів (за обраної моделі планування та управління) до отриманого політичного результату. Таким результатом може бути як реалізація власних планів, так і недопущення реалізації планів противника.
Тому найкращим воїном є той, хто досяг якщо не максимально можливого, то потрібного на даний момент результату, не заливши все навколо своєю і чужою кров'ю, а по можливості взагалі не вступаючи в бій. Так, це суперечить архетипному образу «епічного героя», але і суспільство з міфологічних часів істотно змінилося. Перемогти - це не влаштувати Армагеддон і піти у Вальгаллу по димлячим трупам ворогів, а досягти максимальної політичної переваги з мінімальними військовими витратами.
Саме в цьому сенсі цікаво спостерігати, як західна коаліція збирає угруповання для операції в Сирії, тактичні завдання якої залишаються не визначеними, але при цьому різні стратегічні цілі поступово досягаються в процесі підготовки.
Нам, вочевидь, найцікавіше стежити за поведінкою російської сторони левантійського конфлікту, зокрема, за еволюцією кремлівської концепції «глобальної війни Росії з США».
Це маргінальне конспірологічне безумство витягли із запиленого кута після того, як Кремль остаточно загруз в українській кампанії, і стало ясно, що «остаточного вирішення українського питання» за кремлівськими лекалами вже не вийде. Після других Мінських угод, які підвели риску під концепцією гібридної війни РФ на Донбасі, і кривавих провалів ряду спроб наступальних операцій окупантів, стало ясно, що ціною витрачених ресурсів поставлених цілей в Україні Кремль не досяг, а більшу ціну Росія платити не здатна. Це було дуже схоже на політичну поразку, визнавати яку було неможливо.
Щоб вийти з цього політичного тупика, у вересні 2015 Кремль вліз в іншу військову авантюру - сирійську. Це відразу породило шквал конспірологічної істерії на тему «Україну обміняють на Сирію», яка пару років годувала невибагливу українську журналістику. Хоча, навіть не беручи до уваги політичні аспекти прийняття рішень, відразу було зрозуміло, що на віддаленому театрі, з вразливою логістикою, без чітко поставлених цілей - питання поразки Кремля в цій авантюрі був справою часу. А при таких союзниках як Асад і Іран - дуже короткого часу, із втратою залишків репутації.
Два з половиною роки війни в умовах засекречених бюджетів і втрат, призвели до 89 офіційних загиблих, двом збитим і трьом самоутопленним літакам, 6 підбитим вертольотам і 3 втраченим беспілотникам. Крім безперервних потоків повідомлень про невизнаних загиблих найманців, ця війна запам'яталася епічним походом авіаносного крейсера «Адмірал Кузнєцов», неможливістю комплексів С-300/400 працювати в умовах непласкої Землі, звільненням двох територій Сирії від терористів, двома повними розгромами ІД і трьома виведеннями військ з Сирії. Ну, і зрозуміло, нестримними потоками пропаганди про глобальне протистояння з США.
І нарешті, настав той день, коли це протистояння актуалізувалося: західна коаліція вирішила «покарати» Асада за використання хімічної зброї, позбавивши його «можливості нести стратегічну загрозу в регіоні», і недвозначно запропонувала Росії визначитися зі своєю роллю в конфлікті.
Після двох діб мілітаристського угару, викликаного такими різкими змінами сирійського ландшафту, до російського керівництва стали доходити суворі обриси реальності. А реальність така, що при будь-якому сценарії військового конфлікту з західної коаліцією у Росії немає шансів.
Підрахунок кораблів і техніки навіть не має сенсу при такій різниці в технологіях, яку продемонстрував розгром російської угруповання під Хішамом. Ресурси коаліції і фактично позбавленої союзників Росії також непорівнянні. Весь оборонно-промисловий комплекс РФ виробляє за рік менше ракет «Калібр», ніж несе один корабель ВМС США.
Тому при актуалізації загрози конфлікту військові кораблі ВМС РФ були спішно розосереджені з бази в Тартусі, літаки почали термінову передислокацію на інші аеродроми, в тому числі, в Іран, військові були евакуйовані з районів ймовірних ударів, і навіть найманців-іхтамнєтів почали виводити і переховувати. Ніхто виявився не готовий вмирати в реальному бою з реальним супротивником, замість того, щоб бадьоро рапортувати перед камерами про розбомблені селища. У російських ЗМІ поменшало дурної завзятості, але стали розповідати про бомбосховища і терміни зберігання продуктів.
Власне, в квітні 2018 російська влада виявилися в ситуації, яку вона намагалася змоделювати навесні 2014 для світової спільноти. Тоді кремлівські пропагандисти з глумливо патетикою запитували західного обивателя, чи готові вони вмирати за Нарву. Сьогодні західний світ цікавиться у Путіна: чи готовий він вмирати за Тартус? Судячи з судорожних метань - не готовий.
І це вже важливий результат військової операції західної коаліції в Сирії, досягнутий ще на етапі її підготовки.
Наступним на порядку денному, в середньостроковій перспективі, неминуче постане питання, чи готовий Путін померти за Торез і Єнакієве? Відповідь, зрозуміло, буде такою же. Однак, ціна, яку нам доведеться заплатити за те, щоб дізнатися цю відповідь, може виявитися іншою.
Чотири роки війни в Україні та Сирії показали, що російська армія на її сьогоднішньому військово-технічному, технологічному, управлінському рівні, призначена переважно для проведення каральних і терористичних операцій проти неприятеля, якій очевидно поступається їй за військово-технічними показниками; в першу чергу, - проти іррегулярного противника і мирного населення. З будь-яким рівним, а тим більше з переважаючим за рівнем технологій, ресурсів, планування, організації та управління противником успішно і тривало воювати вона може тільки на території пропаганди, в умовному телевізорі.
Росіяни розв'язали конфлікт в Україні та стали його активними гравцями, коли наша армія представляла собою набір іррегулярних загонів, ресурсів критично не вистачало, а система планування, організації та управління перебувала в катастрофічному стані. А зупинилася Росія рівно в той момент, коли ситуація змінилася, і ми досягли рівня, на якому ризики для агресора стали неприйнятними.
Власне, тут і полягає основна загроза і основний шлях мінімізації цієї загрози: не дозволити привести наше суспільство, державні інститути і структури безпеки в хаотизований стан, який дасть можливість використовувати Росії свої військово-технічні особливості як переваги.
Умереть за Тартус
Военный конфликт, в отличие от массовой драки, является соревнованием структур и потенциалов. Когда мы говорим о потенциале, мы имеем в виду устойчивость и гибкость противоборствующих систем, и их обеспеченность ресурсами. Когда же мы говорим о структурах, то мы говорим о планировании, организации и управлении. Именно из этого, а не из пропагандистской трескотни, следует исходить при анализе угроз и рисков военных конфликтов.
Победа и поражение определяются соотношением затраченных ресурсов (при выбранной модели планирования и управления) к полученному политическому результату. Таким результатом может быть как реализация собственных планов, так и недопущение реализации планов противника.
Поэтому лучшим воином является тот, кто достиг если не максимально возможного, то нужного в данный момент результата, не залив все вокруг своей и чужой кровью, а по возможности вообще не вступая в бой. Да, это противоречит архетипическому образу «эпического героя», но и общество с мифологических времен существенным образом изменилось. Победить – это не устроить Армагеддон и уйти в Валгаллу по дымящимся трупам врагов, а достичь максимального политического преимущества с минимальными военными затратами.
Именно в этом смысле интересно наблюдать, как западная коалиция собирает группировку для операции в Сирии, тактическое задачи которой остаются не определенными, но при этом различные стратегические цели постепенно достигаются в процессе подготовки.
Нам, разумеется, наиболее интересно следить за поведением российской стороны левантийского конфликта, в частности, за эволюцией кремлевской концепции «глобальной войны России с США».
Это маргинальное конспирологическое безумие вытащили из пыльного угла после того, как Кремль окончательно увяз в украинской кампании, и стало ясно, что «окончательного решения украинского вопроса» по кремлевским лекалам уже не получится. После вторых Минских соглашений, которые подвели черту под концепцией гибридной войны РФ на Донбассе, и кровавых провалов ряда попыток наступательных операций оккупантов, стало ясно, что ценой затраченных ресурсов поставленных целей в Украине Кремль не достиг, а большую цену Россия платить не способна. Это было слишком похоже на политическое поражение, признавать которое было невозможно.
Чтобы выйти из этого политического тупика, в сентябре 2015 Кремль влез в другую военную авантюру – сирийскую. Это сразу породило шквал конспирологической истерии на тему «Украину обменяют на Сирию», которая пару лет кормила непритязательную украинскую журналистику. Хотя, даже не принимая во внимание политические аспекты принятия решений, сразу было понятно, что на удаленном театре, с уязвимой логистикой, без четко поставленных целей - вопрос поражения Кремля в этой авантюре был делом времени. А при таких союзниках как Асад и Иран – очень короткого времени с потерей остатков репутации.
Два с половиной года войны в условия засекреченных бюджетов и потерь привели к 89 официальными погибшими, двум сбитым и трем самоутопленным самолетам, 6 подбитым вертолетам и 3 потерянным беспилотникам. Кроме непрерывных потоков сообщений о непризнанных погибших наемниках, эта война запомнилась эпическим походом авианесущего крейсера «Адмирал Кузнецов», невозможностью комплексов С-300/400 работать в условиях неплоской Земли, освобождением двух территорий Сирии от террористов, двумя полными разгромами ИГ и тремя выводами войск из Сирии. Ну, и разумеется, неудержимыми потоками пропаганды о глобальном противостоянии с США.
И наконец, настал тот день, когда это противостояние актуализировалось: западная коалиция решила «наказать» Асада за использование химического оружия, лишив его «возможности нести стратегическую угрозу в регионе», и недвусмысленно предложила России определиться со своей ролью в конфликте.
После двух суток милитаристского угара, вызванного такими резкими изменениями сирийского ландшафта, до российского руководства стали доходить суровые очертания реальности. А реальность такова, что при любом сценарии военного конфликта с западной коалицией у России нет шансов.
Подсчет кораблей и техники не имеет смысла при такой разнице в технологиях, которую продемонстрировал разгром российской группировки под Хишамом. Ресурсы коалиции и фактически лишенной союзников России также несопоставимы. Весь оборонно-промышленный комплекс РФ производит за год ракет «Калибр» меньше, чем несет один корабль ВМС США.
Поэтому при актуализации угрозы конфликта военные корабли ВМС РФ были спешно рассредоточены из базы в Тартусе, самолеты начали срочную передислокацию на другие аэродромы, в том числе, в Иране, военные эвакуированы из районов предполагаемых ударов, и даже наемников-ихтамнетов начали выводить и прятать. Никто оказался не готов умирать в реальном бою с реальным противником, вместо того, чтобы бодро рапортовать перед камерами о разбомбленных поселках. В российских СМИ поубавилось удали, зато стали рассказывать о бомбоубежищах и сроках хранения продуктов.
Собственно, в апреле 2018 российские власти оказались в ситуации, которую они пытались смоделировать весной 2014 для мирового сообщества. Тогда кремлевские пропагандисты с глумливой патетикой вопрошали западного обывателя, готовы ли они умирать за Нарву. Сегодня западный мир интересуется у Путина: готов ли он умирать за Тартус? Судя по судорожным метаниям – не готов.
И это уже важный результат военной операции западной коалиции в Сирии, достигнутый еще на этапе ее подготовки.
Следующим на повестке дня, в среднесрочной перспективе, неминуемо встанет вопрос, готов ли Путин умереть за Торез и Енакиево? Ответ, разумеется, будет тем же. Однако, цена, которую нам доведется заплатить за то, чтобы узнать этот ответ, может оказаться иной.
Четыре года войны в Украине и Сирии показали, что российская армия на ее сегодняшнем военно-техническом, технологическом, управленческом уровне, предназначена преимущественно для проведения карательных и террористических операций против заведомо уступающего ей по военно-техническим показателям противника; в первую очередь, - против иррегулярного противника и мирного населения. С любым равным, а тем более с превосходящим по уровню технологий, ресурсов, планирования, организации и управления противником успешно воевать она может только на территории пропаганды, в условном телевизоре.
Россияне развязали конфликт в Украине и стали его активными игроками, когда наша армия представляла собой набор иррегулярных отрядов, ресурсов критически не хватало, а система планирования, организации и управления находилась в катастрофическом состоянии. А остановилась Россия ровно в тот момент, когда ситуация изменилась, и мы достигли уровня, на котором риски для агрессора стали неприемлемыми.
Собственно, здесь и заключается основная угроза и основной путь минимизации этой угрозы: не позволить привести наше общество, государственные институты и структуры безопасности в хаотизированное состояние, которое даст возможность использовать России свои военно-технические особенности как преимущества.
