Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців
Павло Скоропадський — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Гетьман Української Держави

Поза категоріями перемоги і поразки

Ніякої маленької звитяжної війни кремлю не потрібно, йому потрібна постійна війна в усьому світі
1 жовтня, 2015 - 18:47
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

Увечері 3 жовтня 1993 року, після того, як було відбито штурм телецентру, коло Білого дому біля багать співали, танцювали і вітали один одного з перемогою. Згадалося. Дуже похмура паралель напрошується. Щоб не було двозначностей: я був і залишаюся на боці тих, хто вранці розстріляв цю танцюючу сволоту. Але зараз настільки ж неадекватні зовсім інші люди.

Це все з приводу оцінок російського вторгнення до Сирії. Ось типова думка експерта — ім’я не має значення, бо це мейнстримна штамповка, набір кліше:

«Отже, російське вторгнення (надання збройної допомоги) до Сирії відбулося. Вчора прозвучало в усіх російських передачах. Тепер потрібно дивитися, що зі всього цього вийде. Нікому не нав’язую свого погляду, але думаю, що в кращий бік ставлення Заходу і особливо США до Росії не зміниться. Моя гіпотеза полягає в тому, що розправившись руками РФ-ії з ІДІЛ і зробивши Росію ворогом значної частини мусульманського світу, Захід як і раніше підсилюватиме натиск на РФ, можливо трішки послабивши його на час операції в Сирії. У провалі збройних сил РФ у Сирії у мене немає жодних сумнівів. Москва сподівається впоратися мінімальними силами. Щось мені нагадало сирійську експедицію Наполеона Бонапарта, Туреччина тоді вчинила опір мінімальними силами — результат добре відомий. Організаційний потенціал ЗС РФ невисокий. Розрахунок на маленьку звитяжну війну не виправдається. Чекаємо зведень з фронтів. Russia, welcome to Hell!», кінець цитати.

Бадьора лінійна західна логіка. Проте: Росія не діє в категоріях перемоги і поразки. І серед мотивів головний — завдання внутрішнього управління. Введення військ і його міжнародна легітимація — вже тріумф. Окрім того, організаційний потенціал і боєздатність російської армії зараз на вищому рівні. Це доведено перемогами в Грузії і в Україні, чий національний розвиток тепер визначається в Москві. Ніякої маленької звитяжної війни кремлеві не потрібно — це старе кліше не має жодного стосунку до сучасної Росії, якій потрібна постійна війна в усьому світі, точніше сказати, світ, обплутаний мережею локальних війн. Була російська весна в Криму, була в Донбасі. Тепер — у Сирії. Далі — скрізь! Отже ласкаво просимо в пекло, людство.

А головне в подібних побудовах — прийняти на віру, що Росія і справді зібралася воювати з ІДІЛ. Перші ж повідомлення про дії російської авіації показали, що її метою є всі ворожі режимові Асада сили. Вторгнення почалося з бомбардування табору повстанців, підготованих американцями. Кремль прийшов до Сирії, щоб воювати з ними, як воював він у Кореї і В’єтнамі. Проте цього разу вони самі його радісно пустили. І тепер Росія домагатиметься відходу держав Заходу з Сирії.

Ухвала Ради Федерації таке, що ворогом й ній названо не ІДІЛ, а противника Асада. І дії російської авіації не обмежуються територією Сирії. Збулася віковічна мрія ще російських царів і Сталіна, який заради цього допоміг Ізраїлеві на перших порах, але потім став його смертним ворогом. І заповідав цю ворожнечу своїм спадкоємцям. Це мрія про військову присутність на Близькому Сході — масштабному, повноцінному, міжнародно визнаному. Путіну це вдалося. А християнські святині зовсім поряд...

Але ж Росія і Ізраїль — друзі. Звичайно друзі, але 1948 року приймали в Москві Голду Меїр дуже добре. І в ці ж дні прийняли ухвалу про арешт Єврейського антифашистського комітету. Друзі, звичайно. Але якщо що не так, то в Сирії російські військові, а в Росії — заручники.

Створюється враження, що в жодній західній країні не виявляють цікавості до того, що відбувається в Росії, де війна в Україні іменується американською агресією. Втім, це дрібниці, знявши голову за волоссям не плачуть, а зняли її, коли західні держави попрохали українську правлячу еліту віддати Крим Росії. І населення України дало на це мовчазну згоду.

У статті, опублікованій у газеті «День» 14 березня минулого року, я назвав Крим Перл-Харбором для Обами. Той розгром змусив американців забути ізоляціоністські марення і вступити у війну з нацизмом. Розгром і розчленування України спонукали США та інші цивілізовані країни лише до символічних санкцій і до прагнення домовитися з Росією за будь-яку ціну, у тому числі і ціною України.

Та й українців це влаштовує. Правляча еліта і значна частина населення погодилася стати переможеними, виходячи з міркувань виключно прагматичних. Так можна не розривати і розвивати економічні зв’язки з Росією і одночасно пиляти західну допомогу. Вся нинішня ситуація в Україні — в одному епізоді. Після запровадження санкцій проти «Аэрофлота» і «Трансаэро» авіакомпанія МАУ попрохала РФ не запроваджувати у відповідь санкції проти неї. Вона вказує, що ніколи не порушувала російських законів.

І все голосніше чути голоси тих, хто закликає змиритися із захопленням Росією Криму і Донбасу. Через це ось що згадалося. Св. Іван-Павло відвідав Агджу, який вчинив замах на нього,  і заявив після цього, що прощає його. Тоді в італійських газетах з’явилися статті, які засуджують ці слова, бо вбивство, замах на вбивство, а тим більше терористичний акт спрямовані не на одну людину, а проти всіх, проти суспільних засад. Дрібна крадіжка ще може завершитися примиренням сторін, навіть побутова бійка може. Але подібний злочин — ні. Це виклик усьому суспільству, а в даному випадкові — всьому людству.

І журналісти мали рацію!

Цей епізод я пригадав у зв’язку із заявами деяких українських політиків і громадських діячів про те, що Крим з Донбасом Україна повинна сама відторгнути. Забирай, Росіє, це українцям вирішувати.

Ні, це не справа України і не справа двосторонніх стосунків з Росією, яка на цьому не зупиниться. Це справа всієї Європи і всієї світової спільноти, яка не хоче помічати масштабів російської загрози. Кремль почав перегляд кордонів і піде далі. Потурати йому в цьому навіть словесно — наближати катастрофічну дестабілізацію в усьому світі. Саме це і є метою кремля.

Втім, за всіма цими заявами може стояти те, що неабияке число українців — і не лише олігархів — стали бенефіціарами територіальних загарбань і гібридної війни. І це, мабуть, найголовніша зброя Москви.

Зміцнює її позиції і готовність європейців до подвійних стандартів на заході і сході континенту. Відторгнення Криму і Донбасу викликає у них лише буркотіння. А ось можливість відокремлення Каталонії... Отже, не вийшло європейської єдності. Не кажучи вже про те, що визнання за Росією особливих інтересів у деяких землях означає, що там де-факто припиняється дія статуту ООН.

Путін — тріумфатор, але не переможець. Він нікого не перемагав. Поразка — добровільний вибір України і всього світу. Війну він веде гібридну, але вона була і залишається тотальною, народною і священною. Вона консолідувала росіян і роз’єднала українців, а про весь світ і говорити нічого.

Інколи мені говорять: ви мене злите, але я вас читаю. Панове, не треба читати, не читайте. Митьки нікого не хотіли перемогти, я нікого не хочу переконати. Навіщо? Кожен має право жити в своєму світі, особливо за часів, коли ні на що вплинути не може ні в Росії, ні в Україні, ні... так-так, схоже, ніде.

Це не Росія стає тоталітарною, це світ стає тоталітарним. Просто Росія знову перша, як і сімнадцятого року. Але до того був перший загальний тоталітарний досвід — у Першій світовій війні. І немає втіхи в брехні про те, що завтра все само собою влаштується, хоча багатьом цього цілком достатньо.

Мені лишень здається, що і без того, що і без зовнішнього влаштування можна бути вільною і гідною людиною. І в цьому втіха. А доки відмінності в думках про те, що відбувається, окрім колишніх, створюють ще один бар’єр — між ціннісно-солідарними людьми.

Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»

Газета: 
Новини партнерів