Про «додаткову хромосому»
Росія: справі Сталіна — Ворошилова — Молотова вірні!
«Додаткова хромосома росіян», про яку не так давно говорив міністр культури РФ Володимир Мединський, безвідмовно діє на рівні нинішньої російської номенклатури всіх рангів. От і зараз: 25 вересня російський посол у Польщі Сергій Андрєєв дав інтерв’ю телеканалу TVN24, в якому, зокрема, поклав на Річ Посполиту частину провини за Другу світову війну: «Польська політика призвела до катастрофи, що сталася у вересні 1939 року, оскільки впродовж 30-х років ХХ століття Польща неодноразово блокувала створення коаліції проти гітлерівської Німеччини. Тому Польща частково відповідальна за катастрофу, яка сталася у вересні 1939 року», — сказав він.
Що ж, справді, уряд другої Речі Посполитої не рвався створювати коаліцію з СРСР у 1930-х. Але на те були дуже серйозні причини.
Після невдалої спроби Кремля 1920 року захопити Польщу й приєднати її до Росії (а саме такими тоді були плани Леніна та Сталіна) було підписано Ризьку мирну угоду. Але мир так і не настав. Із радянської території по 1925 рік включно на територію Польщі закидалися численні диверсійно-терористичні групи, покликані підштовхнути «соціалістичну революцію» в Речі Посполитій. Діяли ці групи брутально й безжально. Ось що зазначав у рапорті командир однієї з таких груп Кирило Орловський: «За один тільки 1924 рік за моєю ініціативою і мною особисто було вбито понад 100 чоловік жандармів і поміщиків». Ясна річ, убивали не тільки їх. В іншому рапорті Орловський зазначав: «Білополяки не витримали і стали здаватися. Але наші товариші не брали полонених...»
Із 1926 року тактика Кремля змінюється: на території Речі Посполитої тепер діють добре підготовлені та законспіровані одинаки-терористи із числа західних українців і білорусів, ясна річ, ідейних комуністів. Щороку їхніми жертвами стають від десяти до тридцяти польських поліцейських, жандармів, урядовців і працівників контррозвідки. Крім того, мережа комуністичних бойовиків перебуває в готовності підтримати Червону армію в разі війни.
А 1932 року, як зазначає російський історик Борис Соколов, «заступником наркома оборони Тухачевським, безумовно, з санкції Ворошилова і Сталіна, був розроблений план нападу на Польщу... Хотіли скористатися світовою економічною кризою і розчавити давнього супротивника, розраховуючи, що через фінансово-економічні негаразди і зростання соціальної напруженості Англія і Франція побояться прийти на допомогу Пілсудському. Однак для такої війни необхідний був доброзичливий нейтралітет Німеччини, якщо не союз з нею. З німцями, які побоювалися, що після захоплення Польщі майже мільйонна Червона Армія легко зімне і стотисячний рейхсвер, тоді домовитися не вдалося, і радянське вторгнення в Польщу не відбулося». Але чимало військ до кордону з Річчю Посполитою було перекинуто — і там залишилося, що не залишилося непоміченим у Варшаві. Втім, коли стало ясно, що «ощасливити» поляків не вдасться, СРСР підписав із Польщею угоду про ненапад, яка мала б діяти аж до 1944 року.
Ситуація змінилася 1935 року, коли Комінтерн офіційно відмовився від настанови на першочерговість боротьби з «соціал-фашизмом», тобто соціал-демократією, а не з націонал-соціалізмом. Це давало — принаймні теоретично — можливість створення антигітлерівської коаліції. І вона була створена — в урізаному вигляді — на основі угод про взаємодопомогу «Франція — СРСР», «Франція — Чехословаччина» і «Чехословаччина — СРСР». Польща від участі в такій системі угод відмовилася. Чому? По-перше, за рік перед цим їй було запропоновано взяти участь в угоді про взаємодопомогу, яка б об’єднувала Чехословаччину, СРСР, держави Балтії, Фінляндію, Річ Посполиту та... (тримайтеся за стільці!) гітлерівську Німеччину. Тобто Польща зірвала таким чином укладання не антигітлерівської, а прогітлерівської коаліції. По-друге, як тільки з’явилася інформація про наміри Франції укласти з СРСР угоду про взаємодопомогу, Гітлер у березні 1935 року демонстративно запровадив загальну військову повинність, тим самим денонсувавши Версальську угоду. Франція тільки трохи покомизилася й проковтнула це. То чи могла вона стати у своєму тодішньому стані надійним союзником? Ні. Правоту цього висновку підтвердив факт укладання 1938 року Мюнхенської угоди, тобто повної зради Францією союзної Чехословаччини. Зрадив — тільки по-іншому — тоді ж Чехословаччину й СРСР, не доклавши жодних зусиль, щоб перекинути їй на допомогу авіацію та десантні війська повітрям через Польщу й Румунію.
Утім, Францію зрозуміти можна: адже вона пішла на Мюнхенську угоду після кривавої, незрівнянно масштабнішої за нацистську вакханалію Великого Терору 1937—1938 років у Радянському Союзі. І капітуляція чехів теж зрозуміла — після того, що вчинили в Іспанії радянські «радники» та місцеві комуністи, добровільно пускати до себе додому Червону армію й НКВД виглядало більшим злом, ніж пустити Вермахт та СС. Чи був у тому резон? Загальні втрати під час Другої світової війни серед усіх громадян Естонії (анексованої 1940 року Радянським Союзом) становили 66 тисяч осіб (із трохи більш мільйонного населення), а втрати серед громадян Чехословаччини чеського, словацького, циганського та єврейського походження — загалом близько 10 млн осіб (це без судетців, угорців й українців) — 335 тисяч...
Водночас на сформованій після смерті маршала Пілсудського владі другої Речі Посполитої, безумовно, лежить тяжкий гріх загравань із Гітлером у 1935—1938 роках. Ці загравання припинилися, коли Гітлер висунув ультиматум з вимогою передачі Німеччині Гданська (Данцига) і фактичного перетворення Польщі на німецький протекторат. Але й «дружити» з СРСР, особливо після проведеної там 1938 року «зачистки» етнічних поляків (жертвами чого стали десятки тисяч людей), польський уряд не рвався...
Проте зі свого боку Сталін навіть під час війни з Німеччиною вважав дії Гітлера у 1936—1938 роках загалом прийнятними. У промові 6 листопада 1941 року він зазначав: «...Гітлерівці є тепер не націоналістами, а імперіалістами. Поки гітлерівці займалися збиранням німецьких земель і возз’єднанням Рейнської області, Австрії тощо, їх можна було на певній підставі вважати націоналістами. Але після того як вони захопили чужі території і поневолили європейські нації... та стали домагатися світового панування, гітлерівська партія перестала бути націоналістичною, бо вона з цього моменту (не раніше! — С.Г.) стала партією імперіалістичною, загарбницькою, гнобительською».
22 ВЕРЕСНЯ 1939 РОКУ, БРЕСТ. НІМЕЦЬКИЙ ГЕНЕРАЛ ХАЙНЦ ГУДЕРІАН (НА ФОТО — В ЦЕНТРІ) І РАДЯНСЬКИЙ КОМБРИГ СЕМЕН КРИВОШЕЇН (НА ФОТО — ПРАВОРУЧ) ПІД ЧАС ОФІЦІЙНОЇ ПЕРЕДАЧІ БРЕСТА І БРЕСТСЬКОЇ ФОРТЕЦІ РАДЯНСЬКІЙ СТОРОНІ ПІД ЧАС ВТОРГНЕННЯ В ПОЛЬЩУ ВІЙСЬК НІМЕЧЧИНИ І СРСР / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG
І нарешті у серпні 1939 року Польща справді навідріз відмовилася надати Червоній армії «коридори» для виходу тієї на німецькі кордони (адже СРСР не мав із Третім Рейхом спільних кордонів). Вимогу про такі кордони СРСР висунув на Московських переговорах із делегаціями Великобританії та Франції про утворення антигітлерівської коаліції. То що, російський посол таки має хоча б часткову рацію? Ні. Бо ж, як тепер відомо, за добу до початку цих переговорів Сталін наказав радянському представникові в Берліні Астахову почати переговори про поділ Польщі. Це не було тоді відомо — але ж відомо зараз. Крім того, вимога надати «коридори» через Польщу (а також Литву і Румунію) була висунута маршалом Ворошиловим (який представляв Сталіна на Московських переговорах) через голови урядів зазначених держав — тобто в чистому вигляді за використаною Гітлером у Мюнхені за рік до того схемою: великі держави ділять світ, а інші слухняно виконують їхні вказівки. Відмова польського уряду — нормальний жест суверенної держави. І знов-таки: через кілька місяців після цієї відмови три балтійські держави погодилися на вступ Червоної армії. Влітку наступного року вони були приєднані до СРСР і відчули на собі всі «принади» реального соціалізму: масовий терор, колективізацію, розкуркулення, депортацію, русифікацію...
Ось що сказав маршал Ворошилов уже після підписання Пакту Молотова — Ріббентропа про відмову Польщі надати «коридори» для Червоної армії: «Радянська військова місія вважала, що СРСР, який не має спільного кордону з агресором, може надати допомогу Франції, Англії, Польщі лише за умови пропуску його військ через польську територію, бо не існує інших шляхів для того, щоб увійти у зіткнення з військами агресора».
Маршал, звісно, збрехав. Президент Литви Сметона ще з середини 1920-х перебував на утриманні Сталіна, тож дозволив би перекинути радянські винищувачі й десантні та інші формування на територію своєї держави. А важкі й середні бомбардувальники досягали території Східної Пруссії і з аеродромів на території СРСР. Але Кремлю було замало Литви та Східної Пруссії, його апетити були куди більшими. Гра була безпрограшною. В разі реалізації одного варіанту Сталін від Гітлера одержував половину Речі Посполитої, балтійські держави, Бессарабію, Фінляндію, а в перспективі — значну частину Балкан і вихід до Індійського океану. В разі ж реалізації іншого від західних союзників Сталін одержував Польщу, Румунію й Литву — з перспективою окупації щонайменше половини Німеччини, всієї Чехії та Словаччини (потім alter ego Сталіна — Молотов — згадував: тоді на переговорах домовлялися з британцями та французами, щоб вони не заважали радянським діям у Чехословаччині), ймовірно, й Австрії — і так само з виходом на Балкани і до Середземного моря та Індійського океану. Геніально? На перший погляд, так. Але на повну силу сталінську «геніальність» населення СРСР відчуло на собі трохи згодом, 22 червня 1941 року...
А чому я кажу про окупацію Польщі під виглядом отримання «коридорів»? Тому, що йшлося про введення на територію Речі Посполитої від двох до чотирьох мільйонів червоноармійців, до десяти тисяч танків, п’яти тисяч бойових літаків тощо. Це питання детально досліджене Віктором Суворовим у книжці «Свята справа», тому не буду на ньому детально спинятися, зауважу лише, що «коридором» для військ, який би неминуче повністю перейшов під радянське управління, мала б стати вся Польська держава.
І на закінчення. В’ячеслав Молотов, тоді — прем’єр і нарком закордонних справ СРСР, — виступаючи 31 серпня 1939 року перед депутатами з нагоди ратифікації угоди з Німеччиною, крім чергових інвектив на адресу Польщі, заявив ще й таке: «Радянський Союз прийшов до договору з Німеччиною, упевнений в тому, що мир між народами Радянського Союзу та Німеччини відповідає інтересам усіх народів, інтересам загального миру. У цьому переконається кожен щирий прихильник миру». Справді, наступного дня всі в цьому якраз і переконалися: розпочалася Друга світова війна...
Отож російському послу як спадкоємцю «геніальних» традицій Ворошилова — Сталіна -Молотова краще було б помовчати про «польську провину». Та ні! Схоже, йому не дає це зробити номенклатурна «додаткова хромосома», яка, згідно із законами біології, спричиняє, м’яко кажучи, нерозумність її носія...
ДО РЕЧІ
Посол Росії в Польщі Сергій Андреєв не вибачився за свої висловлювання щодо вини польської держави в тому, що на неї напала Німеччина під час Другої світової війни і заявив, що його неправильно інтерпретували. Про це він заявив за результатами зустрічі в МЗС Польщі, повідомляє Onet.pl. «Я пояснив, що це була неправильна інтерпретація. Я не мав на увазі, що Польща несе відповідальність за вибух Другої світової війни. Я мав на увазі, що політика Польщі в 30-х роках призвела до цієї катастрофи. В інтерв’ю я був недостатньо точним у цій частині і це викликало таку реакцію», — сказав посол. При цьому він наголосив, що не мав наміру образити польський народ. Андреєв також наголосив, що не відмовляється від своїх слів про те, що російсько-польські стосунки найгірші від 1945 року. Він також зазначив, що не отримав ноти протесту. В повідомленні МЗС Польщі за результатами зустрічі з послом РФ йдеться про те, що Андреєву висловлено рішучий протест через його висловлювання. Крім того, посол заявив, що вторгнення радянських військ у Польщу в 1939-му не було агресією, а також виправдав радянські репресії щодо представників польського визвольного руху.
