Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців
Павло Скоропадський — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Гетьман Української Держави

Про нові старі кліше

Створюється враження, що нинішню українську владу обслуговують ті ж піарники, що й Кремль
11 вересня, 2015 - 15:20
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

Зараз, коли загострення пристрастей після кривавих подій у Верховної Ради стало трохи менше, варто звернути увагу на те, що відбувається в Росії, де помітно деяке пожвавлення в середовищі тих, хто крутиться довкола влади, зображає опозицію і незалежних експертів. Тим більше що деякими з них те, що відбувається, тлумачиться з точністю до навпаки. Втім, треба мати на увазі, що будь-які прилюдні заяви цієї публіки — це або службове доручення, або заява про прийом на роботу.

Такими заявами стали публікації авторів газети «Ведомости» про поразку, якої нібито зазнав Кремль в інформаційній війні. Особливо гарна теза, що тактика відволікання росіян за допомогою телевізора себе не виправдала. Це як? Від самого початку антиукраїнського психозу телебачення не відволікало, а залучало глядачів. І саме програми, присвячені Україні, були і залишаються найбільш високорейтинговими. Та і від чого відволікати? У Росії зовсім не відбувається нічого соціально-економічно кошмарного. А політично все прекрасно — народ непохитний в підтримці влади.

Проте в самій владі відбувається щось істотне і таке, що помічається небагатьма. Услід за усуненням Володимира Якуніна, який входить до групи недоторканних друзів Путіна, Кремль вустами Дмитра Пєскова, який є офіційним ретранслятором августійшої думки, дезавуював автаркічну і мобілізаційну програму Сергія Глазьєва, радника президента. І тут у найбільш ліберальних ЗМІ, включно з телеканалом «Дождь», з’являється Гліб Павловський і сповіщає нову відлигу, перебудову і друге пришестя Медведєва. Перше, пам’ятається, почалося нападом на Грузію, а продовжилося тим, що той же Павловський отримав замовлення на імітацію діалогу з суспільством та іншу нісенітницю. Нічого особистого — бізнес, не засуджую. Врешті-решт, шахраї нікого не вбивають і нічого не крадуть. Їхній успіх і процвітання — справа рук лохів, які украй рідко визнають себе жертвами.

Логіка проста: усувають чекістів і антириночників, висувають лібералів. Значить — перебудова і відлига. Тому треба об’єднатися довкола рідного ЦК, тобто АП. Чи давно Павловський благав Путін піти на третій термін! Якраз перед тим, як узяв замовлення на медведєвську відлигу.

А значить, це зовсім інше — руйнується останній бар’єр для встановлення одноосібної влади Путіна. Таким бар’єром були і доки залишаються друзі. Та і не перший це випадок. Якунін, як до того Віктор Черкесов, дуже близька Путіну особа, вирізнився тим, що поліз в ідеологи. Черкесов — в ідеологи чекізму, Якунін — в творці вселенської ідеологічної системи. Але не по чину. Не форматно. Інша справа — Владислав Сурков, який теж втратив колишній статус, однак не відправлений у політичне небуття, бо друзі були ініціативниками, а він — виконавцем, який зарвався.

Що ж до тих, хто покликаний Путіним розрулювати ситуацію в економіці, то це, безумовно, кращі професіонали і потужні інтелектуали. І вони вельми успішно справляються з поставленими завданнями в межах певних умов. Одна з них (поки) — недоторканість друзів. Інша — необговорюваність дій, що ведуть до економічних санкцій та інших проблем. Кров з носа, але кримнаш.

Рятувати економіку можна, але не можна ставити під сумнів системоутворюючі чинники. Вони такі: особисті інтереси Путіна і його клану, анексія Криму, війна в Донбасі, відторгнення частини територій Грузії і Молдови, конфронтація зі усім світом, що дійшла до ядерного шантажу, законотворчість останніх п’ятнадцяти років, спрямована на встановлення тоталітарного режиму. Список можна продовжити, але і цього досить.

І справляються ж! Тримають російську економіку в ринкових рамках, хоча, зрозуміло, мобілізаційний варіант залишається кремлівським резервом. Втім, стосовно України куди ефективніша подальша ринкова інтеграція. Адже санкції проти Росії до них не введені — справа обмежується суто піарівськими заборонами для поп-зірок. Створюється враження, що нинішню українську владу обслуговують ті ж піарники, що і Кремль. Ті ж ефектні ходи в маскультівському ареалі, та ж агресивна і тупувата поведінка блогерів.

А серед російських лібералів в ходу все ті ж кліше про те, що в Україні націоналізм узяв верх над демократією, з якою він несумісний. Днями таку заяву зробив Євгеній Ясін, відомий як учитель і наставник тих, хто нині допомагає Путіну триматися на плаву. І ніхто в Росії не ставить просте запитання: як так вийшло, що останньою диктатурою Європи залишається режим, що побудував свою ідеологію на протистоянні національному відродженню, аж до заборони національного прапора і герба, заміни його символікою, що посилає до радянських часів. Саме такий режим Лукашенка.

Ясін бере участь у загальній справі, як і голова Слідчого комітету Росії Олександр Бастрикін, що послідовно і методично заводить справи на українців, які чинять опір російській агресії. І на військову верхівку країни, і на Аду Роговцеву. Українське МЗС мляво протестує, а у відповідь Бастрикін оголошує Арсенія Яценюка учасником війни в Чечні, який особисто катував російських полонених.

Кожна така заява, кожна порушена справа — нагадування українцям, що в Кремлі не визнають їхнього суверенітету, що в розумінні Москви Україна — частина Росії. Розрахунок точний і ефективний. Тиск чиниться як на еліту, так і — що набагато істотніше — на все населення країни, в якому немає єдності щодо російської агресії і немає особливого бажання їй чинити опір.

Заява ж про криваве минуле прем’єр-міністра Яценюка зовсім не смішна, хоча і викликала саме таку реакцію. Від російської крові на руках українського прем’єра півкроку до крові християнських немовлят на руках... Та тих же лібералів у владі, незалежно від їхньої етнічної і релігійної приналежності. Були недолюдки троцкістсько-бухаринські, з’явитися можуть і грефо-набіуллінські, які свідомим шкідництвом за завданням іноземних спецслужб руйнували фінансову систему Росії.

А з Україною взагалі все зрозуміло. Бути українцем — злочин. І все це частина загальної стратегії знищення українського суверенітету. Дії ці тільки здаються сумбурними і хаотичними. Насправді вони високотехнологічні. Ми спостерігаємо тріумф технології, тріумф технологічного фетишизму, що обнуляє індивідуальність.

Гібридна війна — явище сучасне. Вона повністю відповідає тому рівню розвитку масових комунікацій, коли і соціуми, і картини світу атомізовані до крайньої міри, до повної неможливості генералізації, концептуалізації і систематизації знання про те, що відбувається.

На всіх рівнях соціуму і політикуму, у всіх його субкультурних спільнотах знання зводиться до набору мемів: хунта, бандерівці, американська агресія, національний підйом, революція гідності, майдануті, розпад Росії, ціни на нафту тощо. Це навіть не колишні кліше, які силкувалися хоч щось пояснити і узагальнити. Це саме меми, що існують ситуативно, віртуально і на зв’язок з реальністю не претендують. Тому найбільш гострі нагадування реальності про себе украй болючі і від них відмахуються.

І знову класики все передбачили. Ленін називав Троцького Іудушкою тільки тому, що слово красиве. Тим самим він демонстрував незнання тексту роману «Господа Головлевы» і нерозуміння головльовщини. Лев Давидович був визначним практиком, що створив РСЧА. І це тільки одне його досягнення. Крах же Порфирія Головльова був обумовлений його повною практичною неспроможністю:

«Но именно ни «устроить», ни «сообразить» он ничего не был в состоянии. Мысль его до того привыкла перескакивать от одного фантастического предмета к другому, нигде не встречая затруднений, что самый простой факт обыденной действительности заставал его врасплох. Едва начинал он «соображать», как целая масса пустяков обступала его со всех сторон и закрывала для мысли всякий просвет на действительную жизнь».

Ось при такому стані умів у власній країні і в тій, на яку нападаєш, і можна з успіхом вести гібридну війну, що поєднується з гібридним миром. А досягається цей стан — ось це головний парадокс — тільки у відкритому інформаційному суспільстві.

Треба визнати очевидне. У сучасному світі повелителем мемів, що зберігає зв’язок із реальністю, здатність до цілепокладання і до дії в межах певної цілісності, є тільки Кремль. Справа звична — таке вже траплялося з рейхсканцелярією і тим же Кремлем. Без Інтернету і без телебачення, які зараз знову на боці тоталітаризму, але було, було. І без зусиль це непереборне.

Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»

Новини партнерів