Про що Зеленський розповів в інтерв’ю BBC?
Чим би колективне дитя не тішилося, аби не докопувалося до фундаментальних сенсів. Навіщо вам знати, як олігархія стримує розвиток громадської економічної ініціативи, який мав би призвести до ментального розкріпачення українців? Хто є замовниками, бенефіціаром та ідейними натхненниками цього процесу? Для чого вам співставляти імена постійних учасників олігархічних пафосних збіговиськ зі списками найтитулованіших українських антикорупціонерів? Займайтеся краще сварками на тему тарифів та низьких зарплат. Сучасний інформаційний простір побудований так, щоб не дати людині вирватися із замкненого кола беззмістовних розмов ні про що.
Подивимося, як ЗМІ відреагували на інтерв'ю президента України BBC. Володимира Зеленського висміюють за його слова про те, як «країна котилася в прірву» два роки тому, спростовуючи їх показниками тодішнього економічного зростання і сьогоднішнього падіння. Або наводять цитату про те, що Зеленський заявив, що в разі, якщо йому не вдасться закінчити війну на Донбасі, значить потрібно, щоб «прийшла інша людина», яка здатна це зробити. Мовляв, «бачте, він визнав, що його передвиборчі обіцянки були популістськими. А як співав, як співав».
Але найважливішим в цьому інтерв'ю було те, чого ніхто не помітив. Президент України публічно заявив, що Росія виконала перший пункт Мінських домовленостей. «Ми розуміємо всі сьогодні, що у нас є тільки Нормандський формат, і ми йдемо по мінському напрямку. Ми розуміємо, що суб'єкти у Мінському процесі – ми і Російська Федерація, ми вдячні посередництву ОБСЄ на цьому складному шляху. Але перший найголовніший пункт був – забезпечити стале припинення вогню. Я вважаю, що сьогодні цей пункт виконаний», - сказав Володимир Зеленський.
Ми з вами нарешті отримали відповідь на запитання: чому верховний головнокомандувач уникав звинувачень «тієї сторони» у зриві перемир'я. З'ясувалося, що президент не поспішав із висновками щодо причин пожеж на Луганщині, навіть коли штаб ООС вже заявив про навмисні підпали сухостою бойовиками не тільки тому, що не хоче, чи боїться Путіна. У всього цього є цілком прогнозоване продовження – заява про те, що досягнуте стале перемир'я неодмінно призводить до визнання Росії країною, що виконала перший пункт Мінську.
Безумовно, ця заява ще потребує пояснень. Але для цього потрібно, щоб опозиція і суспільство ці питання задали. По-перше, потрібно мати впевненість в адекватності президентської оцінки. А, по-друге, влада має розповісти, що буде далі. Чи готова держава офіційно повідомити західних партнерів про те, що Росія виконала перший пункт Мінську? А може таке повідомлення вже відбулося? Чи ведуться зараз перемовини щодо другого пункту Мінську – відведення важкого озброєння? І чи не буде воно знову відбуватися у односторонньому порядку виключно українськими військовими та під прикриттям високовладної сліпоти?
Як виявилося, питання деескалації ситуації на Донбасі, як то: припинення вогню, відведення важкого озброєння, звільнення полонених та навіть покарання злочинців – все це залежить виключно від сприйняття однієї людини – президента України. Проблема не у тому, що хоче і що вірить Володимир Зеленський, а в тому, що вся країна опинилася у заручниках його розуміння важливого і несуттєвого. Логіка тут зрозуміла. Якщо навмисно не помічати ворога, то так можна і «територіальну цілісність» відновити. Окупаційні війська можна назвати «народною міліцією», а окупаційні адміністрації – «народними обранцями». Кордон можуть взяти під контроль бойовики. Що заважає натягти на них форму прикордонників, чи створити спеціальний «народний прикордонний загін», в повноваження якого буде входити патрулювання державної межі? Те, що чинна влада готова імітувати мирний процес – причому за себе і за «ту сторону» - є вкрай небезпечним.
В Сполучених Штатах, до прикладу, одразу ж після обрання Трампа був ухвалений закон, згідно яким президент не може зняти санкції з Росії доти, доки не доведе Сенату, що ця країна усунула всі причини, через які санкції було накладено. Тим часом Україна не має ані механізмів захисту національних інтересів, ані запобіжників «від дурня», ані суб'єктних впливових груп, які були б зацікавлені у збереженні державності. Наш «Deep states» - це олігархи, яким конче потрібно відновити власні бізнес зв'язки з Росією. Часто можна почути, що парламент та суспільство відсторонені від ухвалення рішень про війну і мир. Але і це не зовсім правда. В голови масового споживача інформації міцно засіла думка, що все це не має жодного стосунку до його маленького міщанського життя. Патріотам же запропоновано до хрипоти сперечатися, хто є останньою совістю нації та рахувати скільки разів президент назвав Росію агресоркою.
Вуді Аллен колись пояснював чим кінематограф відрізняється від театру. Під час живої вистави глядач сам визначає в яку точку сцени йому дивитися. Важливо все, що відкрите стороньому зору. Щоб не робили виконавці головних ролей, які б вони не вели запальні діалоги, публіка може в цей момент розглядати те, що відбувається на задньому плані. Тому така увага приділяється другорядним акторам, предметам та мізансценам. Все має бути бездоганним та готовим бути побаченим. В кіно ж те, на що дивляться глядачі, визначає режисер. Коли йому потрібно, на екрані виникають очі, руки та задні плани. Так саме за потребою їх ховають. Погляд глядача під час перегляду кінострічки йому не належить.
Щось подібне відбувається з увагою до політичних подій та тем для негайного суспільного обговорення. Немає нічого дивного, що публіці, яка вже погодилася, щоб зовнішньою політикою займалися кінопродюсери, а доленосні заяви виголошували актори, хтось вказує на що дивитися, а чого нарочито не помічати. Аж поки не стане пізно.
