Путін піде
Росія сконає з першою відчутною поразкою, коли взяти «на понт» вже не вдасться
Путін обов’язково піде. І з Донбасу. І з Криму. Але не зараз. І, на жаль, запевнення в цьому наших чиновників та навіть деяких журналістів, які довіряються своєму «шостому почуттю» і власним, але невідомим, джерелам, вносять в цю вкрай важливу і болючу тему лише непорозуміння.
Ще в січні представники Міністерства з окупованих територій почали говорити про вихід Путіна з Донбасу вже цього року. Тоді ж міністр внутрішніх справ Арсен Аваков наказав військовим бути готовим до звільнення окупованих територій сходу України. Наче ось-ось і почнеться штурм Луганська, якого ми так і не дочекались ні влітку 2014-го, ні в квітні того ж року, коли купка авантюристів та російських спецназівців захопили будівлю Луганського СБУ. Так сталося, що дехто з тих, хто тоді захоплював СБУ, зараз або в бігах в РФ, або загинули в катівнях від рук своїх же.
Прикметним є те, що ці заяви пролунали акурат після сумнозвісної статті Віктора Пінчука в WSJ, де він фактично запропонував обмін Криму на Донбас. Потім сталася «блокада» окупованих територій, в якій більше запитань ніж відповідей. Деякі експерти припускали, що влада сама вчинила цю «блокаду» руками добровольців, тим самим повісивши відповідальність на них, а потім сама очолила «блокаду». Хоча, звичайно, зовні все це виглядає як вимушений крок, який став, в тому числі, приводом говорити згаданим міністерствам про те, що у факіра фокус із звільненням Донбасу не вдався і переможні марші відкладаються ще на роки.
Та тема заяв про звільнення українських територій від окупанта чиновників не покидає. Можливо тому, що тема занадто болюча, а отже привертає до себе неабияку увагу. Особливо у тих, хто був вимушений залишити свої оселі і вже четвертий рік бідкаються по чужим хатам та кімнатам.
Варто було приїхати спецпредставнику США в Україні Курту Волкеру на Донбас, а голові Пентагону Джеймсу Меттісу взяти участь у параді на честь Дня Незалежності, як ще один чиновник – заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб Юрій Гримчак – знову запевнив загал в тому, що Путін обов’язково залишить Донбас, але «за певних умов».
Які умови маються на увазі? Санкції? Але такий важіль впливу як санкції скоріше можна розглядати, як умову, а не ключовий засіб, який остаточно переважить на терезах між путінською експансією і здоровим глуздом на користь останнього. Санкції – це необхідний мінімум для виснаження агресора, розрахований на тривалий період, тим більше враховуючи те, що росіянам не звикати жити в злиднях. В катастрофічні 90-ті роки барель нафти коштував в середньому 10 доларів. Тож сьогоднішня його ціна достатня для того, щоб іржавий потяг російської економіки повільно, але впевнено чухав по заданій колії. Та й не варто забувати аспект ментальності росіян, які схильні до навіювань своєї «величі» не помічаючи ницості. Піти з Донбасу, і тим більше з Криму, для них означає вдар по компенсаторній системі, де йдеться більш про психічні аспекти, ніж аспекти логіки. Як мінімум до виборів, Путін навіть не заїкнеться про це.
Окрім того, не варто також забувати, що Волкер призначений спецпредставником США в Україні лише на чотири місяці, а також його слова про те, що кількість російських танків в Україні перевищує кількість танків у Західній Європі. Останній аспект переконує, що Путін прийшов в Україну для того, щоб перетворити її на стратегічний об’єкт загрози не лише для Києва, а й для НАТО. А отже він не збирається не тільки не залишати Україну, а й має плани щодо розвитку експансії. Настільки наскільки це буде можливим у відповідних умовах. А ось від того, які умови створить Захід, і буде залежати темп цієї експансії. На жаль, Захід в цій війні в самому географічному центрі Європи, який чомусь називають її сходом, досі не дуже поспішав виконувати Будапештський меморандум.
Щодо кількості танків на Донбасі, то зрозуміло, що для кожної машини потрібні люди. Я дуже добре пам’ятаю, як в серпні 2014-го року навіть проросійські луганчани почали мутувати в своїй поведінці, коли відчули, що українська армія на підході. Кремль розумів, що для вже навезеної техніки потрібні людські ресурси, які він і забезпечив в 20-х числах того кривавого місяця.
Навіть якщо теоретично уявити, що росіяни пішли з Донбасу, то чи полишить Путін цей анклав на сході України без нагляду? З другого боку, дуже слабко віриться в те, що він виведе цю армаду тим саме шляхом, як він її ввів. Та і вводив він її не для того, щоб забирати назад.
Існувала ще одна теорія, мовляв, США спеціально дало можливість Путіну загрузнути в степах і териконах України, щоб Росія виснажилась та втомилась рахувати цинкові гроби, як це було у випадку з Афганістаном. Нагадаю, що Афганістан для СРСР став одним із факторів руйнації держави. Але не ключовим.
Міфічна операція «Анаконда» схоже існує лише в головах деяких напівблогерів – напівботів. В тому то й справа, що ніхто на Заході руйнувати Росію не збирався. Заробляти на ній – так. А руйнувати саркофаг, який ізолює відходи пострадянського минулого, означає запустити абсолютно непередбачувані світові процеси. Можливо тому Європа та світ забули, що мають справу з «імперією зла», яка не була демонтована в 1991-му році, а навпаки переродилась і знайшла нові форми свого втілення. Дуже спокусливою є ця величезна територія євразійської суші, яку в свій час влучно охрестили в анекдотах «Азіопою». В той час, як, наприклад, Siemens божиться в тому, що спеціально не постачав свої турбіни до Криму, у Відні представляють проект залізничної колії із РФ до Австрії оминаючи Україну. Це лише один свіжий епізод. Таких прикладів досить багато. Вже не кажучи про таких європейських пенсіонерів, як Шредер, який фактично має трудову книжку в Газпромі. На жаль, світ воліє дружити з РФ, як аферист з п’яним, витягуючи з його кишені нафтодолари. Та Росія – це не просто п’яний ведмідь. Це божевільний маніяк, у якого жага збагачення конкурує із жагою поглинання всього, що «погано лежить». І за Україною неодмінно настане черга наступної жертви, так само як Україна стала жертвою після Грузії.
ТРОШКИ ІСТОРІЇ І АНАЛОГІЇ
Якщо вже згадали про Афганістан, то згадаємо і те, що саме Брежнєв велів ввести «обмежений контингент військ» в цю країну. І саме Брежнєв заклав міну під Радянський Союз тільки набагато більшого масштабу ніж війна в Афгані. Не віриться? Звичайно не віриться, адже прийнято вважати, що часи Брєжнєва – це епоха стабільності. «Хоч за Брежнєва пожили», - говорять деякі і досі. Голова Ради міністрів СРСР Олексій Косигін ще в 1969-му році потерпів фіаско зі своєю реформою, коли намагався хоч якось прив’язати в економіці СРСР результати праці до фінансових прибутків. Радянські ретрогради не сприйняли плани Косигіна, вважаючи, що ресурсів в країні вистачить і без інновацій. Союз, який був рекордсменом по виробництво комбайнів, тоді був вимушений купувати пшеницю у ненависних США. Але хто рахував ті гроші, які лились із нафтових веж, аж до того моменту, коли на ринок нафти впевнено не увійшли ОАЕ?
Так почався кінець Радянського Союзу, спроба реформувати який закінчилась «перебудовою», гласністю, а зрештою і ДКНС (ГКЧП – рос.) із відповідними наслідками. Не допомогло навіть скорочення «гонки озброєнь» та запевнень Рейгана при зустрічі із Горбачовим, що він більш не вважає СРСР «імперією зла».
Чи можливе повторення ситуації розвалу СРСР із РФ? В те, що Кремль не залишить без уваги Україну в інакшому випадку ніж за умов розвалу імперії, яку хибно називають федерацією, мабуть важко повірити.
Спочатку замислимось – що насправді дав росіянам Путін? Ілюзію величі. Як-то кажуть, «хоч каміння з неба», аби «Крим був наш». І в цьому плані він чимось схожий на Брежнєва, який буквально «розбестив» імперію. Тільки Брежнєв створив ілюзію стабільності, а Путін ілюзію величі. «Стабільність» СРСР з її дефіцитами та «блатами» рухнула внаслідок ретроградного мислення вищого апарату партії. «Велич» РФ, яка існує лише в головах імперців, сконає з першою відчутною поразкою, коли взяти «на понт» вже не вдасться. Штати, які в 1990-му році переконували українців не виходити із складу СРСР, а після підписання Будапештського меморандуму мало помічало такої країни, як Україна, тепер посилає цілого міністра оборони на військовий парад на Хрещатику, а солдати НАТО танцюють під звуки волинки центром Києва. І це, сподіваємось, тільки початок… Путін схоже дійсно розбудив Захід своєю зухвалістю і впертістю барана.
ЯКИМИ МАЮТЬ БУТИ УМОВИ ДЛЯ ЗВІЛЬНЕННЯ ДОНБАСУ?
Ця умова, яка цілком залежить він нас, одна.
Це збереження своєї національної ідентифікації та абсолютне запевнення українців з окупованих територій в тому, що ніхто про них не забув і ніхто не збирається дорікати їм в будь чому. Потрібен, якщо хочете, чіткий перелік гарантій в основі яких – наявність українського громадянства та непричетність до злочинів.
Неодноразово говорилось про те, що величезна за розмірами Україна набагато більш монолітна ніж Німеччина чи Італія, громадяни яких розмовляють інколи на абсолютно різних діалектах. Українців сходу і заходу можуть вільно спілкуватись без будь-яких перешкод. З іншого боку, можу привести приклад бесіди із одним вінничанином, за його словами, щирим патріотом України, який хвалив порядок на вулицях і дорогах Придністров’я. Тут мені і згадались ті, хто на сході України вихваляє «ЛНР» за те, що там майже цілодобово підмітають вулиці. Ні перший, ні другі не замислюються – чому? Відповідь одна: немає іншої роботи. То ж експеримент «ЛНР» можна створити будь-де і не обов’язково під триколорами. Можна, наприклад, використати і червоно-чорні кольори. А отже українці мають чітко відпрацювати внутрішній імунітет від «махновщини», анархії, схильності до бунтів та зосередитись на конструктивній побудові держави.
Ідентичність, монолітність і унітарність – це фактори, які не дадуть реалізувати головний план Кремля: стерти українців, як суб’єкт. Та і ніхто не буде захищати та допомагати тому, хто не заявляє про себе на весь голос, хто потопаючи не кричить, хто зрештою забуває ким він є. Всі інші умови залежать від нас лише дотичним чином.
Путін піде, як пішов Кремль із Афганістану, залишивши свого ставленика Кармаля на поругу. Як полишив справи в колишній Югославії, після чого кривавий Слободан Мілошевич опинився на лаві підсудних. Як віддав вже смертельно хворого колишнього голову ДДР Еріха Хонеккера зі своєї (!) території. Як, програвши війну в Чечні, віддав її клану Кадирова. Адже справа не в Путіні. Справа в історичній спадковій сутності московського режиму, який в істоті своїй завжди мав складову «псевдо», який крав чужу історію, вдягав чужі мантії, імітував домінацію в світі.
Путін обов’язково піде. За собою прибирати він не буде. Навпаки, зробить все, щоб наші рани навіть після його відходу гноїлись. Перевертнів, які з матері воліють знімати полатану сорочку у нас завжди було вдосталь. Вони й досі допомагають «москалеві господарювати». Допомагатимуть і далі. Вмикаючи телебачення, на якому одні сумнівні персонажі із Росії вчать українців жити, а інші розповідають, як хтось посварив два «братніх» народи, переконуєшся, що деокупація не завершиться виводом російських танків з наших терен. Більш того, вона лише початись може з того, як українські ефіри, політикум та церкви залишать «недолюдки», як їх точно і влучно назвав Тарас Шевченко.
