Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

«Спільна історія»?

Контроль минулого в ім’я влади над майбутнім
20 січня, 2022 - 11:54

Президент Росії Путін вже тривалий час виступає з заявами з приводу «неправильного» розуміння українцями власної історії. Більше того: ніяких українців як окремого народу, на думку Путіна, не існує, а Україна – це така собі вигадка Леніна та партії більшовиків. А історія малоросів – це частина історії Російської держави, це «спільна історія». У свою чергу, головною чи не головною основою для свого грубого втручання в суто внутрішні справи сусідньої держави нацлідер Росії вважає наявність отієї «спільної історії».

При цьому ніякого науково коректного роз’яснення змісту поняття «спільна» стосовно історії Путін, його оточення, а також увесь сонм кремлівських істориків, аналітиків і політиків не дають. Зрозумілим є лише політичний меседж: українці не мають права самостійно оцінювати події свого минулого, бо це минуле їм не належить, принаймні не лише їм належить. Воно й зрозуміло: адже українці, мовляв, не є самостійним народом, вони – тільки гілка великого російського народу. Тобто українці нібито володіють власною історією, так би мовити, на «паях» ще з кимсь, і кожного разу, висловлюючись з такого приводу, повинні питати згоди співвласників. А кожне твердження в підручниках української історії потрібно узгоджувати з тими, хто також на історію, звану «спільною», претендує. Такі «погоджувальні» тенденції в українському істеблішменті свого часу вже існували – за часів прем’єрства та президентства Віктора Януковича й очолювання гуманітарно-освітньої сфери відомою персоною, яка після 2014 року мешкає чи то в Росії, чи то в одній середземноморській країні. На щастя, тенденції ці практично зникли після Революції Гідності, проте невідомо, чи не спробує хтось із «політичних клоунів» їх реанімувати.

При ближчому розгляді виявляється, що «спільна історія» - поняття надзвичайно широке і внаслідок цього втрачає якесь прагматичне значення. Майже всі народи Західної Європи чимало сторіч перебували спочатку в складі Римської імперії, а потім – так званої Священної Римської імперії германської нації. Але чомусь на цій підставі столиця нинішньої Італії не диктує іспанцям і французам, як їм викладати обставини свого минулого. Чехія чимало століть перебувала в складі Австрійської імперії, але нині не чути окриків з Відня на предмет трактування чехами їхнього життя під скіпетром австрійських монархів тощо.

Британія до 1947 р. мала «спільну» історію з Індією, а Франція до початку 60-х років ХХ ст. – з Алжиром. Але ні Британія, ні Франція не диктують колишнім колоніям, як їм розуміти свою історію. Можливо, тому, що не планують повертати їх під своє управління? Москва також мала «спільну» (дуже навіть спільну!) історію з Угорщиною в 1956 р. і з Чехословаччиною в 1968-му… Може, і в цих країнах щось неправильно тлумачать і потрібно їх поправити з високої будівлі на Смоленській площі?

І якщо вже «спільна історія» дає право Росії повчати Україну, то, можливо, ця ж сама «спільна історія» дає аналогічне право Україні? От, наприклад, свого часу за «найвеличнішим розпорядженням» у Москві відбулося перепоховання праху найлютішого ворога Радянської влади, лютого імперського шовініста генерала Антона Денікіна. У нинішній Російській Федерації він є героєм. А Україну спитали? Адже Денікін залив кров’ю південь України, що й викликало масове народне повстання під проводом Нестора Махна. А денікінський генерал Слащов заставив шибеницями весь Крим. Але нічого, Росія зі своєю історією, яка в подібних ситуаціях раптом перестає бути спільною з будь з ким, розбирається сама, нікого не питаючи й нікого не слухаючи. Крім Денікіна, не менш урочисто, з державною помпою було перепоховано прах реакційного філософа Івана Ільїна, якому навіть його товариш по білій еміграції Роман Гуль докоряв підлабузництвом перед Адольфом Гітлером і печерним антисемітизмом. Тут також обійшлися без чужих думок і порад. А Володимир Путін за свого другого президентського терміну особисто відкривав на будівлі ФСБ на Луб’янці меморіальну дошку на честь Ю.В.Андропова, того самого Андропова, який створював психіатричні катівні для дисидентів і за часів головування якого в КДБ відбувалися жорстокі погроми української інтелігенції. Зрозуміло, тут також обійшлися без жодних Україн та Естоній.

Утім, тут усе зрозуміло. Пропагандистське кліше «спільної історії» необхідне Кремлю для того, щоб підірвати зсередини здатність українців до опору, до самостійного визначення своєї долі, до гордості за свою країну. Мовляв, якщо хочете чимось пишатися та мати якісь орієнтири у сучасному світі – керуйтесь парадигмами «спільної історії» Російської імперії, і все буде добре. Куди посилати тих, хто вимагає цього від українців – теж зрозуміло. От тільки не зовсім зрозуміло, що робити з тими наче поважними істориками – не московськими, а львівськими та київськими, – які закликають «подолати історію» чи запровадити «історичну амнезію», мовляв, увага до своєї історії дуже шкодить українцям. А це фактично означає відкрити всі можливості для Кремля та його «інтелектуальних холуїв» безперешкодно підігнати Україну під копил «спільної історії»…

Новини партнерів