Завжди був націоналістом, пишаюсь цим. Негативних підтекстів цьому означенню надають неграмотні люди, плутають його із шовінізмом. Націоналізм – це любов до Батьківщини, а шовінізм передбачає ненависть до інших націй.
Роман Іваничук, український письменник, патріарх української історичної романістики, громадський діяч

Стара Сталінська фікція

13 грудня, 2019 - 11:04

10 грудня відбулося засідання Ради при президентові Росії з розвитку громадянського суспільства й прав людини. Відбувалося воно в пишній (вважайте — царській) обстановці в московському Кремлі. Та ще й під головуванням Володимира Путіна, який усе більше нагадує не обраного народом президента, а царя-батюшку. Саме в образі доброго монарха він і постав на цьому засіданні, яке, за великим рахунком, нічого не вирішувало. Радше це була така собі пропагандистська акція, щоб показати, що в Росії турбуються про права людини й трудяться над розвитком громадянського суспільства.

Засідання спеціально було приурочено до Дня прав людини, що відзначається за ініціативою Генеральної Асамблеї ООН. Щоби показати, що в Росії шанують цей день. Хоча, як на мене, краще було б це засідання провести п’ять днів раніше й приурочити до річниці «Сталінської Конституції». Адже в нинішній Росії батько Сталін, вважайте, в фаворі. Чимало росіян його глорифікують, вважають «ефективним менеджером». Сталін же «виграв Велику Вітчизняну війну», перемогу в якій щорічно пишно відзначають у Росії.

Звісно, сучасна Росія — не Сталінський Радянський Союз. Але схожого є чимало. Приміром, «Сталінська Конституція» на позір була дуже демократичною, гарантувала права людини. Однак насправді це було фікцією. Ніякої демократії не існувало. Існувала жорстка управлінська вертикаль, коли «відхилення від генеральної лінії партії» могло чиновникам-виконавцям коштувати не лише кар’єри, а й життя. Про гарантії прав людини не варто й говорити. Людина була лише гвинтиком у велетенській тоталітарній системі. З нею не особливо рахувалися. Людину можна було репресувати, ув’язнювати за надуманими звинуваченнями, морити голодом, розстрілювати. Недаремно тоді було популярним прислів’я: «Ліс рубають — тріски летять». І все ж був гарний фасад — «демократична Сталінська Конституція».

Щось подібне маємо в нинішній Росії. Чи існують у цій країні демократичні вибори? Нинішня російська влада жорстко контролює виборчий процес і намагається не допускати небажаних для неї відхилень. Хто не задоволений владою, того маргіналізують. Або й навіть прибирають. Згадайте хоча б резонансне вбивство опозиційного політика Бориса Нємцова! Тобто демократія в Росії на позір є, а насправді її немає.

Те саме стосується прав людини й громадянського суспільства. В сталінському Радянському Союзі теж начебто існувало громадянське суспільство. Адже були й жовтенята, й піонери, й комсомол, і різні громадські організації. Ну, чим не прояви самоорганізації громадян? Однак всі ці громадські організації жорстко контролювалися партійними й, відповідно, владними органами.

У сучасній Росії теж є громадські організації, які фінансуються й контролюються владою. Так, на згаданому засіданні Ради з розвитку громадянського суспільства й прав людини йшлося про значний поступ у поширенні волонтерського руху. Але чим займаються російські волонтери? Наприклад, вони виконують функції спостерігачів на виборах. Навіть на згадуваному засіданні Ради при президенті Росії з розвитку громадянського суспільства й прав людини відзначалося, що це краще, аніж спостерігачі від політичних партій. Думаю, ідея цілком зрозуміла...

Або візьмемо права людини. Хоча б права національних меншин. Чи задовольняється їхня потреба навчатися рідною мовою? Наприклад, нині в Росії живе мільйони наших співвітчизників-українців. Точне число ми так і не знаємо. Але чи є в Росії українські школи? Чи дають можливість нормально функціонувати тут українським громадським організаціям, масмедіа? Думаю, відповідь відома. Навіть, здавалось би, безневинні українські інституції культурного характеру зазнають тут шаленого тиску. Отаке в Росії громадянське суспільство!

Але не будемо чіпати українців й говорити про їхні права. Зараз до нас в росіян особливе ставлення — яке нерідко виливається у відверту українофобію. Достатньо хоча б проаналізувати, як Україну і, відповідно, українців представляють у провідних російських масмедіа.

Поговоримо про інше. Добре відоме «дотримання прав» у Чечні. Лише з 11 грудня 1994 р., коли російські війська вторглися в цю кавказьку республіку, було вбито орієнтовно 255 тисяч мирних жителів, серед яких було приблизно 42 тисячі дітей.

Або давайте згадаємо нещодавню скандальну історію з якутським шаманом Олександром Габишевим, що разом зі своїми нечисленними сподвижниками йшов уздовж сибірських трас, прямуючи до Москви, куди він збирався дійти аж 2021 року і вигнати звідти, за його словами, чинного президента Росії. Акція була цілком мирна. В ній можна вбачати якраз вияв громадянської самоорганізації. Щоправда, мала ця акція негативне для чинної влади політичне спрямування. Відповідно, влада, не довго думаючи, вдалася до силових дій. Спецслужби Росії організовують серйозну операцію з затримки Олександра Габишева в Бурятії, де той перебував. Перекривають трасу, якою він рухався, оточують табір шамана та його прихильників. Люди в масках без пред’явлення документів арештовують (чи викрадають?) Габишева. Словом, блискуче дотримання прав людини, зокрема її права на свободу слова!

Повертаючись до засідання Ради при президентові Росії з розвитку громадянського суспільства й прав людини, варто відзначити, що влада тут просто «поставила галочку». Засідання створило лише пропагандистський шум: мовляв, дивіться, ми ж турбуємося і про права людини, й про розвиток громадянського суспільства. Але насправді це така собі Сталінська фікція.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ