Сто днів агресії
Минуло 100 днів від початку неспровокованої, безжальної, божевільної агресії Росії в Україну. Від 24 лютого нас відділяє рівно 100 днів жахів, крові, трагедій Бучі та Гостомеля, Маріуполя, Херсону, Чернігова, Харкова, Волновахи та сотень інших українських міст, до яких сьогодні додається Сєвєродонецьк з його вуличними боями, обстріли Львівщини й Закарпаття.
100 днів – це історичний трафарет, започаткований ще Наполеоном Бонапартом, адже саме приблизно в 100 днів (20 березня – 22 червня 1815 р.) вклалося його тріумфальне повернення з острова Ельба, відродження імперії та остаточна поразка під Ватерлоо від сил об’єднаної антиімперської коаліції. З того часу 100 днів стали мірилом успіхів та невдач, результатів правління президентів, здійснення реформ тощо.
Прикладаючи цей трафарет до сьогодення, до подій нашої Вітчизняної війни з Росією, можемо побачити різновекторні тенденції. З одного боку, очевидним є повний крах первісних планів Росії з підкорення України шляхом швидкої військової операції на кількох фронтах. Завдяки героїзму ЗСУ, згуртованості нації, всебічній допомоги іноземних урядів і народів такі плани остаточно зірвано. У Росії сьогодні вистачає сил лише на військові операції на Сході України, на обстріли наших міст у Центрі та Заході. Там їй вдається часом досягти локального успіху. Але це не можна порівняти зі ситуацією в лютому – березні, коли реальна загроза нависла над Києвом, Харковом, Сумами, Миколаєвом, Одесою, Черніговом. Якщо ЗСУ ще не перебрали повністю ініціативи, то абсолютно очевидно, що російська армія її вже не має. Втрати агресора зростають; на жаль, так само зростають і наші жертви. Загальна перспектива стає більш зрозумілою на тлі нових надходжень зброї та техніки від США, Великої Британії, інших держав світу.
З іншого боку, все вагомішими стають наші втрати – у вояках та цивільних мешканцях, озброєнні, техніці, в території, економічному потенціалі, житловому фонді, інфраструктурі, культурній спадщині тощо. Все це дуже важко, інколи й неможливо відновити. Потрібні роки, величезні кошти для відновлення України. Тому маємо говорити про «План Маршалла», якщо вже домоглися «ленд-лізу» від США.
Ставлення у світі до України й українців теж виявляється неоднозначним. Здебільшого це рішуча підтримка, насамперед від США, Великої Британії, Польщі, широких громадських кіл. Але деякі уряди, політичні сили на Заході вже виявляють втомленість від «української» війни, прагнуть її припинення в будь-який спосіб. Найбільше вражає підспудна, прихована тенденція вберегти Росію від остаточної поразки, катастрофи й розвалу, що очевидно йтимуть за поразкою. Більш того, з’явилися «адвокати диявола», тобто Путіна, готові рятувати його «обличчя», хоча реально йдеться про врятування зовсім іншої частини тіла рашистського лідера.
За 100 днів Україна пройшла шлях від розпачу, відчаю до надії, що має під собою реальне підґрунтя. Це надія українців на переможне завершення війни, що триває з 2014 р. Це надія світу на Україну, здатну перемогти «царя північного». Це також надія на встановлення нового світового порядку, де не буде місця тиранам та агресорам. До речі, це також турбує «адвокатів Путіна», адже там у повоєнному світі, їхня роль так само переглядатиметься. І економічна міць, лідерство певних держав, фундаментом якої були російські газ і нафта, перебуватимуть під загрозою. То ж логічно запитати: а чи не бояться вони перемоги України?
За 100 днів Росія перейшла від ейфорії, навіяної ілюзорним шансом на «остаточне вирішення українського питання», до усвідомлення важкої ціни своєї авантюри. Втрати рашистів незлічені. Аналітики говорять не про 30, а про 60 тис. або навіть більше загиблих російських вояків, мобілізованих мешканців так званих «ЛДНР». Вичерпуються запаси сучасної зброї, на фронт тягнуть військову техніку 70 – 80-х років минулого століття. Чи буде завершенням російської агресії повна військова капітуляція, згадувана навіть лавровськими дипломатами, фізичне усунення Путіна, якійсь переворот, здійснений його близьким оточенням, або ж некерований стихійний вибух народного гніву – сьогодні ніхто точно не скаже. Але історія Росії демонструє багато прикладів розв’язання подібних ситуацій. Згадаємо ганебне завершення Кримської (Східної) війни у 1856 році. Нарешті, подивимося на Лютневу революцію 1917 р., закономірний для імператорської Росії наслідок Першої світової війни, в імовірність якої ще у січні ніхто не вірив. У записках відомого російського меншовика Н. Суханова зафіксовано, що навіть 24 лютого 1917 р. у відповідь на запитання товаришів, а чи не розпочалася бува в Росії революція, він відповідав приблизно так: «Хотілося б, але навряд чи».
100 днів виступають нині цілою історичною добою, що відділяє початок путінської кровавої авантюри від визначення шляхів її завершення. Це визначення дається нам важко, з великими жертвами, втратами. Ще більших жертв і втрат потребуватиме саме завершення війни. Адже зрозуміло, що навіть військової перемоги на наших землях, остаточного вигнання загарбників з усієї української території, включаючи Схід і Крим буде недостатньо. Наївно думати, що вибитий з України рашистський звір на тому заспокоїться, перетвориться з розлюченого ведмедя на лагідного пухнастого котика. Все російське суспільство охоплять реваншистські настрої, і за кілька років матимемо нову війну біля наших дверей. Тому знову і знову – рашизм як ідеологія та практика має бути рішучо покараним, оголошеним поза законом усім світовим товариством. Росія як держава, що претендує на місце в ньому, має пройти демілітаризацію, дерашизацію, позбутися ядерної зброї, якою нині кремлівський пропагандист Соловьйов хвацькі погрожує вже не Україні, а США, стати демократичним цивілізованим суспільством.
Україні самій дуже важко, практично неможливо досягти цієї мети. Але така мета повинна стояти перед усім світовим співтовариством. У ньому не має залишитися місця «адвокатам диявола». Можливість «зберегти обличчя» остаточно розвіялася за 100 днів. Весь політичний колективний Захід має нарешті стати одностайним, як єдиним виявилося українське суспільство. Потрібна справжня військова антипутінська коаліція. Пізно говорити про «невтягування» у конфлікт. Це не локальний конфлікт, а справжня війна в Європі. Ми всі в ній уже 100 днів. Треба нарешті усвідомити це, всім наважитися йти до кінця. Розгром Росії спільними зусиллями сьогодні – найкраща можливість швидко завершити Третю світову війну, що фактично почалася 100 днів тому. Це збереже життя багатьох європейців, українців – у першу чергу. Це убезпечить світ від глобальної економічної, гуманітарної та екологічної катастрофи. Всі бачать її наближення, але не розуміють, що «розблокування портів» – не вихід. Розв’язати цій вузол можна лише за прикладом Александра Македонського – розрубати його мечем.
Георгій Папакін, директор Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України
