Два крила, якими підноситься людський дух в безкраї простори, — це віра і наука.
Йосип Сліпий, український церковний діяч, предстоятель Української греко-католицької церкви, кардинал римо-католицької церкви

Свобода – це рабство

Можете сміятися, можете плакати, але дві третини жителів Росії відчувають себе в своїй країні вільними людьми
21 січня, 2020 - 19:03

Це засвідчило опитування, проведене в середині грудня минулого року авторитетним незалежним соціологічним «Левада-центром». Невільними ж відчуває себе менш ніж третина опитаних (зокрема відповідь на запитання про почування себе вільним «Безумовно, ні» дало лише 8%, а «Скоріше ні» — 23% респондентів). З чого випливає, що сподівання деяких українських публіцистів на те, що режим Путіна от-от впаде, не мають реального підґрунтя, а боротьбу за свободу в Російській Федерації й далі вестиме щонайбільше кілька відсотків населення. Щоправда, навіть за таких обставин можливі зміни серед кремлівських можновладців, але вони зводитимуться до відходу та приходу певних персон, максимум — до палацового перевороту, а не до трансформації режиму.

На останній висновок наштовхує сукупність соціологічних даних «Левада-центру» (й інших інституцій, очолюваних Юрієм Левадою, чиї колективи в повному складі перейшли до цього центру) за останні чверть століття. В січні 1996 року вільними відчували себе лише 33% опитаних, а от невільними — 53% (зокрема «Безумовно, ні» 25%). А от у лютому 2000 року, коли Путін уже став в.о. президента Росії, ситуація кардинально змінилася: вільними відчуло себе 53% опитаних, а невільними — 40%. 2005 року ці показники на загал збереглися, 2007-го кількість тих, хто записав себе в число вільних росіян, зросло до 58%, а число невільних упало до 38%. Найразючіші ж зміни в соціальному самопочутті жителів Росії пов’язані з анексією Криму. До неї в жовтні 2013 року відсоток тих, хто почувався вільними, становив 52%, а за рік — 69%. Відповідно себе як невільних оцінило 39% і 22%. Майже орвелівська картина: збройна агресія — це свобода, відсутність такої агресії — це відсутність свободи...

І що ще впадає у вічі: 1996 року не змогли дати відповідь 15% опитаних, 2000-го — 6%, 2013-го — 9%, 2014-го — 8%, а от нині — лише 2%. Схоже, місця для сумнівів і невизначеності в нинішній Росії вже немає. З одного боку, це наче й добре, коли достатньо чітко окреслюються соціально-психологічні настанови, з другого — як бачимо, потенційний резерв для зростання чисельності тих чи тих опонентів чинного режиму відсутній.

Звичайно, за однаковими відповідями можуть ховатися різні змісти. Якась частина тих, хто почувається вільними людьми в нинішньому російському суспільстві, мають високий рівень внутрішньої свободи, на який нездатні вплинути ані спецназ, ані телебачення, ані особисто Путін. Але таких, певен, небагато. Так само, як і тих, хто вважає себе невільними, бо не дозволено безкарно «мочити» різних «чурок», геїв чи політичних опозиціонерів. Тобто загальну картину динаміки відчуття росіянами себе вільними/невільними опитування «Левада-центру» дають.

Щоправда, можуть зауважити: а може бути, значна частина росіян боїться давати правдиві відповіді на запитання соціологів? Може, вони називають себе вільними, а почуваються зовсім не так, тремтячи від страху перед Путіним? Із цим не можна погодитись, і ось чому.

У цьому ж дослідженні респонденти мали відповісти на ще одне запитання: «Як ви думаєте, чи є сьогодні в Росії політв’язні (люди, засуджені за свої політичні погляди або за прагнення брати участь у політичному житті)?» І от уперше за чверть століття число тих, хто відповів «Безумовно, так» і «Скоріше так», сумарно перевищило половину респондентів і сягнуло 63%. Погодьтеся, якби страх перед владою був усеосяжним, то відповіді на це запитання були б істотно іншими. Тобто кілька відсотків, імовірно, визнали себе вільними чи заперечили наявність політв’язнів (або ж ухилилися від певної відповіді — тих, хто не сказав ані «так», ані «ні» щодо цього, набралося аж 15%). Але це не змінило кардинально загальну картину. Тобто — сидять політв’язні, і нехай, це мене не стосується, я почуваюся вільним, і таких, як я, абсолютна більшість. Я ж бо не дурний, щоб мати «прагнення брати участь у політичному житті», за мене думає «національний вождь». Бо «свобода — це рабство», чи не так?

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ