І добро, і зло примножуються в геометричній прогресії. Ось чому ті маленькі рішення, які ми приймаємо щодня, безмежно важливі.
Клайв Стейплз Льюїс, відомий британський письменник, філософ, християнський апологет

Українські політичні еліти і світовий порядок

Чи могли б ми уникнути несподіваних катастроф, якби відстежували контекст світової геополітичної думки з часів проголошення незалежності?
15 лютого, 2021 - 19:04
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

2021 рік уже відзначився істотними змінами дійових осіб на вашингтонських пагорбах, і за ними пильно стежать із високих кабінетів української столиці. Український Президент відзвітував міжнародній пресі, з якого саме місця він спостерігав за інавгурацією свого заокеанського колеги, а його Офіс невпинно слідкує за кожним призначенням на державні посади головного західного партнера, адже від цих конкретних особистостей, їхніх рішень і поглядів, буде відштовхуватися вітчизняна зовнішня і внутрішня політика.

Отже, дружити з західними партнерами ми більш-менш навчилися, можна сказати, навіть маємо спадкові традиції. Вміємо тиснути руки, виголошувати промови, давати обіцянки, заслуховувати поради, час від часу знімати чи призначати на посади когось з бажаних чи не бажаних. Непогано навчилися реагувати на тенденції в менших чи більших змінах політичного курсу іноземних друзів, от тільки з утвердженням власної політики продовжуємо пасти задніх. У чому ж причина такої виняткової безсуб’єктності української держави? Чи пов’язано це з окремими казусами, наприклад, з тим, що генпрокурором у нас можуть призначити особу без юридичної освіти, а президентом обрати неписьменного рецидивіста, чи годі посилатися на виняткові локальні обставини і причини хаосу слід шукати в більш системних явищах?

Хтось скаже, що в нас просто належним чином не розвинута інституційна структура державного апарату. Мовляв, гілки влади мають діяти незалежно, і за єдиними публічними правилами, а не за таємно-мафіозною етикою. Тобто не перейшли ми з епохи Середньовіччя до епохи Модерну. І певною мірою ми маємо погодитися з такою думкою, однак чинним є і правило окулярів на мавпі або техніки та індіанців. Які досконалі б правові механізми та інституційні структури ми не запозичували на Заході, вони щоразу поглинаються стихійною суспільно-політичною звичаєвістю, джерела якої слід шукати глибоко в надрах колективного підсвідомого українців. Тож наша увага має бути скерована на загальний рівень культури і освіченості українського суспільства (і це за умови автентичного трактування грецького поняття рбйдеЯб — освіченість / формування, яке передбачає всебічний розвиток індивідуальних здібностей людської істоти, а не просто опанування специфічного вокабуляру чи набуття формальних знань).

Яке ж виправдання має така позиція, дошукуватися причин політико-правового безладу саме в культурі  освіченості? Чи не є дані фактори лише опосередкованими чинниками, що не мають прямого значення для безпосередньої політичної дії, яка знаходить своє вираження щоразу в актуальному моменті? Нам йдеться про те, що політична дійсність позбавлена глибоких теоретичних підвалин, є лише свавільним реагуванням на спонтанні виклики в їх непередбачуваній мінливості. А отже, нам бракує культури «інтелектуальних пліток» із претензією на фундаментальні осягнення. Іншими словами, справжнього академізму в політиці, який займається нагальними суспільно-політичними проблемами, і є надійною опорою для розвитку і становлення державної політики. А відтак події, які спадають на нас вряди-годи наче сніг на голову, часто стають лише одним із варіантів давно передбаченим західними науковцями, які в полемічному діалозі пліткували про них ще десятиліття тому, і навіть публікували результати своїх думок не від кого не приховуючись. І мова зараз не лише про загально-теоретичні питання історичного розвитку суспільств, а й про конкретні явища, як-то можливість українсько-російської війни, яка для більшості українського суспільства постала приголомшливою несподіванкою в 2014 р. Вдамося насамперед до американських мислителів. І наразі звернемо увагу на роботи 90-х років, адже саме це є десятиліття набуття Україною незалежності, коли з критичною уважністю та прискіпливістю мають розроблятися стратегії розвитку та зміцнення молодої держави. Чи могли би ми уникнути несподіваних катастроф, якби українські політики відстежували контекст світової геополітичної думки одразу з часів проголошення незалежності? Чи могли би ми принаймні бути готовими до викликів, тримати в фокусі широкий спектр потенційних загроз?

Одразу слід визнати, що й у світовій геополітичній думці також трапляються хиби, і широкий публічний резонанс не завжди є еквівалентом наукової цінності академічної роботи. Так 1992 р. молодий американський дослідник Френсіс Фукуяма видав скандальну роботу «Кінець історії та остання людина», головне твердження якої полягало в перемозі ліберальної ідеології в усьому світі, як факті що вже справдився. Перемогу, мовляв, забезпечувала сама довершеність ліберальної системи. Ключовий аргумент Фукуями полягав у тому, що ліберальна політекономічна модель перемогла без застосування сили, адже інші альтернативи, як-то комуністична ідеологія СРСР, поступилися самі, визнавши переваги лібералізму і капіталізму. Загалом увесь світ у ХХ ст. активно спрямувався до опанування найбільш довершеної західної суспільно-політичної моделі. Висновки, які з цього випливали полягали, серед іншого, в можливості позбутися збройних конфліктів, адже досконала система міжсуспільних взаємин дає можливість скеруватися людству до загального економічного і культурного процвітання в мирі і свободі. Певні обґрунтування Фукуями мали навіть «метафізичний» характер і відсилали до спекулятивної діалектики Геґеля, щоправда, вони були швидко спростовані фахівцями з геґельянства. Робота мала шалений публічний успіх і швидко перетворила автора на щось на кшталт рок-зірки та, звісно, мала свій вплив на широкі суспільні маси в баченні перспектив найближчого майбутнього. Однак далеко не весь науковий світ схвально відреагував на міркування Фукуями. Не в захваті був і досвідчений фахівець стратегічних досліджень Семюель Гантінґтон, який 1997 р. видав працю «Зіткнення цивілізацій і перебудова світового порядку», в якій спростовував обнадійливі уповання свого молодшого колеги. Він не лише не вбачав можливості припинення світових збройний конфліктів, однак і допускав невтішний перебіг подій, серед іншого, для України в недалекому майбутньому.

Гантінґтон наполягав на необхідності «зміни оптики» в оцінці світових політичних подій починаючи з початку 90-х, а саме на тому, що ідеології перестали бути ключовими каталізаторами світових збройних конфліктів, однак це не означає їх (конфліктів) припинення. Конфлікт ідеологій, за Гантінґтоном, був актуальним на час холодної війни, коли політекономічні моделі США та СРСР змагалися за світову домінацію залучаючи до своїх блоків усе більше країн. За часів Середньовіччя, приміром, збройні конфлікти залежали від волі конкретних правителів, а після Великої французької революції агентами конфліктів стали нації. Тож кожна історична епоха потребує підходу, який відповідає її специфічній структурі. Отже, не коректними були й оцінки Фукуями, який продовжував застосовувати оптику холодної війни, спираючись на конфлікт ідеологій і безумовну домінацію однієї з них. За твердженням Гантінґтона, з початку 90-х років ХХ ст., джерелом світових збройних конфліктів будуть не правителі, нації або ідеології, однак військові загрози полягатимуть у зіткненні цивілізацій.

Що ж таке цивілізація? Адже різні дослідники можуть давати дещо відмінні визначення цього поняття. За Гантінґтоном цивілізація — це об’єднання людей із певними спільними атрибутами самоідентифікації, вище яких може бути лише визначення «людський рід» як такий. Тобто якщо ми маємо осмислити людський рід у його найпершій культурній відмінності — це буде цивілізаційна відмінність. При цьому різні цивілізації можуть запозичувати певні ідеології на тих чи тих історичних проміжках, а потім, так само швидко їх зрікатися. Наприклад, представник слов’янської цивілізації може бути марксистом, а потім капіталістом упродовж одного століття, а представник китайської цивілізації може бути навіть марксистом і капіталістом одночасно. Тож, незважаючи на те що специфіка актуальних економічних моделей та політичних систем залишатиметься джерелом конфліктів, неуникненність зіткнень закладена вже на глибшому культурно-цивілізаційному рівні, який постулює фундаментальні суспільні відмінності за умов плинності ситуативних ідеологій та економічних інтересів. Тобто глибинний пласт культурних ідентифікацій буде також істотним маркером у визначенні політичних, економічних, ідеологічних орієнтацій. Загалом Гантінґтон виділяє дев’ять основних цивілізацій: Західна, Китайська, Японська, Ісламська, Індуїстська, Православно-слов’янська, Латиноамериканська, Африканська, Буддистська. Тож де найбільша загроза нових військових конфліктів? На зламі цивілізацій. На територіях цивілізаційна самоідентифікація яких перебуває в стані невизначеності. І саме Україну Гантінґтон називає зламом Західної і Православно-слов’янської цивілізації, передбачаючи можливість військових конфліктів у недалекому майбутньому. Звісно, Гантінґтон відзначає і територію Балкан, і певні країни Близького сходу, і загалом, дає аналітику по всьому світу, не присвячуючи Україні якусь значну частину своєї роботи. Однак сам аналітичний підхід видатного американського геополітика мав би бути наріжним у арсеналі будь-якого державника кінця ХХ, початку ХХІ ст., який піклується про добробут і безпеку власної країни, тим паче, зважаючи на те, що більшість геостратегічних прогнозів ученого (який помер 2008 р.) продовжують справджуватись.     

Та, можливо, для когось видаватимуться непереконливими міркування про відмінності культури, як про глибинний шар колективних ідентифікацій, а відтак джерело можливих цивілізаційних конфліктів. Мовляв, геополітичні процеси мають вичерпуватися економічними та владними інтересами, і їх аналітика відбувається виключно в прагматичному вимірі, без далекосяжних теоретичних дескрипцій. Тож давайте подивимося, що пише інший відомий геополітик США, Збігнєв Бжезінський, у своїй праці «Велика шахівниця» (1997 р.), у той самий рік, що й робота Гантінґтона. Бжезінського важко запідозрити в голому теоретизуванні, адже це практик, який брав актину участь у світовій політиці на посаді радника з національної безпеки 39 президента США Джимі Картера, і навіть приписував початок війни СРСР із Афганістаном, включно, своїм заслугам. Звісно, ми не будемо аналізувати весь зміст книжки, який, попри її «поважний вік», має знати кожен сучасний державник, який переймається зовнішньою політикою. Адже дана робота пропонує широкий погляд на світові проблеми з позицій різних дійових осіб геополітичного процесу, а отже, застерігає від спокуси підміняти осягнення складного плетива інтересів різних політичних центрів власним локальним горизонтом. Усе ж таки, наразі ми звернемо увагу лише на певні факти, які стосуються нашого регіону. А саме на те, що Бжезінський говорить про кримську проблему. Цікаво, що американський геополітик розглядає Крим насамперед навіть не як сферу можливого зіткнення Заходу і Росії (що суперечить нашому уявленню про виключну європейську геостратегічну локалізацію), однак як давній конфлікт Російської та Османської імперій. Бжезінський вказує на Крим не як на частину Європи, по факту його приналежності Україні, а як на географічний «хребет», у який входить Крим, Кавказ та Середня Азія. Тобто ті території, які протягом трьохсот років поступово відвойовувала Російська імперія в османів, які дедалі слабшали. І отже, в цій частині світу слід передбачати потенційну військову напругу, з Кавказом і Середньою Азією одним пакетом. Звісно, Бжезінський набагато менше за Гантінґтона розмірковує культурними, релігійними, цивілізаційними категоріями, адже, першочергово, апелює до економічних, політичних та географічних чинників. Однак опосередковано, він підтверджує думку Гантінґтона, розглядаючи Україну як злам цивілізацій, включаючи її навіть у більш складний геополітичний сюжет.  

Наразі ми не будемо аналізувати інші книжки Бжезінського, зокрема його спільну роботу з Брентом Скоуфордом, радником із національної безпеки при президентах Джеральді Форді й Джорджі Буші-старшому, яка вийшла друком наприкінці 2008 р., і де геополітики зазначають, що наступною після Грузії жертвою російської агресії буде Україна. Також наразі ми не будемо залучати більш широкі контексти з робіт видатних геополітиків, від Маккіндера до Хаусхофера, від Моргентау до Кіссинджера... Це може бути тема подальших публікацій. Та хочеться поставити питання: чим займалася владна еліта незалежної України, коли на Заході виходили академічні роботи, які прямо передрікали наше найближче майбутнє й пов’язані з ним загрози? І як ці загрози могли захопити нас зненацька, якщо попередження про них публікувалися фахівцями протягом десятиліть?

І в цьому контексті цікавить і наступне: чим займається сучасна владна еліта, крім споглядання чужих інавгурацій по телебаченню? Наскільки нинішніми очільниками держави врахована злочинна неосвіченість певних їхніх візаві минулих десятиліть? Наскільки вони розуміють геостратегічний порядок денний Вашингтона, Берліна, Лондона, Москви?..

Бо в той час як ми безуспішно намагаємось опанувати нормативно-правові механізми власного внутрішнього порядку, у владних кабінетах іноземних столиць міркують про світовий баланс сил, у який ми неминуче залучені.  

Олександр КОМАРОВ, філософ, правник, засновник освітніх платформ «Клуб творчої філософії» та «Майстерня політичних трансформацій»

Газета: 
Новини партнерів