Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

Варшавський плюс

23 квітня, 2022 - 12:52

Якщо удари військової машини завдаються по мирних жителях, життєво-важливій інфраструктурі, пам'ятникам архітектури, викликаючи соціальні та екологічні лиха, то люди починають ненавидіти все, що породило це лихо. У тому числі й культуру. Сьогодні про неї часто згадують хороші росіяни, які тікали від режиму, або незгодні з ним на місцях. Кажуть, мовляв, треба боротися з путінізмом, а не чудовими творами, що сіють «добре та вічне». Думка очевидна у абстрактному звучанні, але, застосована до конкретних випадків, вимагає пояснень. Не все так просто.

Ми давно знаємо письменника Віктора Шендеровича, цінуємо його талант та ненависть до путінізму. Нещодавно він дуже добре сказав, чому не можна ображатися на українців за жорсткі судження про росіян. Проте обурився заміною лекцій у Варшавському університеті. Там замість російської тематики поставили українську. Таким чином польські чиновники грають на руку Путіну, у якого з'явиться аргумент для пропаганди утисків російської культури, - вважає Віктор Шендерович. (Ніби пропаганді потрібні факти). Саме той приклад, коли загальні міркування на тему відмінностей Івана Тургенєва від Миколи Патрушева, культури нинішнього режиму від царського варто опустити. Вони подібні гарній фірмовій наклейці: куди не приліпиш, буде виглядати непогано.

Наприкінці XIX століття професорсько-викладацький склад Варшавського університету складався з переважної більшості російських або обрусілих польських викладачів. Те саме було в Києві: кістяк кафедр – росіяни, за рідкісним винятком – малороси. Майже сторіччя тут нічого не змінювалося. Чому сьогодні два близькі в географічному, історичному, культурному плані народи повинні мати між собою прокладку з російської культури? Це перше питання.

Коли нашу країну намагаються захопити російські війська, вони воюють не лише з людьми, а й з українською культурою, насаджуючи свою мову та своїх письменників, яких ми начиталися достатньо довгої доби утиску. Чому ж Україна не може діяти симетрично? Зброєю витісняємо ворога, своєю культурою – чужу. Російсько-українська війна розгортається на глобальному тлі, а значить культурне заміщення торкнеться багатьох країн та університетів. Чому це має засмучувати добрих росіян? Адже це - прекрасне явище світової культури, яка потягнулася до того, що раніше було мало відомо, і що сьогодні підтверджується не лише текстами та думкою, а й діями, емоціями, духом новизни? Це друге питання про рівноправність культур на своє домінування у сприятливих моментах та середовищах. Час та обставини знизили попит на російську культуру – звичайна справа.

Окрім Тараса Шевченка, якого викупили багатії з панської та солдатської неволі, не пам'ятаю нагоди, щоб російська культура хоч якось захищала українську? Досить пройтися за висловлюваннями Тургенєва, Некрасова, Булгакова, Бродського, аби переконатись у імперській ненависті до українців. Хіба в російській культурі хтось піднімав голос хоч би на посмертний захист розстріляного відродження нашої літератури? Хтось турбувався про долю українських шкіл, бібліотек та театрів у Росії? Когось хвилював переклад українських книг російською? Це треті питання про взаємну повагу творців та промоутерів культури. Поодинокі випадки виявимо, але дуже мало.

Думаю, до російської культури ми ставимося так, як і до російських людей. Вибірково та обережно. Полемізуватимемо з розумними, виганятимемо чуже, терпіти еластичне, хвалити гідне. А головне – конкурувати скрізь, де тільки можна. Тому говорю Варшавському університету: дякую і будьте напоготові.

Новини партнерів