В Європі на генетичному рівні виникає спонтанна любов до народу, що повстав на захист своєї свободи.
Оксана Пахльовська, українська письменниця, культуролог, професор Римського університету «Ла Сап'єнца», доктор філологічних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка

Важливо мати кордон із дружньою Білоруссю...

Думки українського громадянина з огляду на події в північній сусідці, або що Зеленському варто взяти на примітку
11 серпня, 2020 - 19:52

Події вечора 9 серпня у Мінську мабуть сколихнули громадську думку в Білорусі більше, аніж перебіг самого голосування вдень. Ні, звісно очікувалось, що цього разу перемогу «бацьки» проголосять із певним «скрипом», але щоб це переросло в настільки масові акції протесту — навряд. Більше того, виборчий штаб єдиного на разі білоруського президента в історії, як видається, навіть не передбачив, що чергове проголошення «80-відсоткової перемоги» Олександра Лукашенка на виборах буде здаватися не те, що банальним (це ж навіть не втретє, і не вчетверте, і навіть не вп’яте!), але очевидним плювком в останні цеглини прав і свобод громадян Білорусі (реальні, а не віртуальні). Тому «заради пристойності», могли би хоча би намалювати діючому білоруському гаранту хоча би 70 %. Це, звісно, якщо вдаватися до чорного гумору.

Натомість суспільству відверто плюнули в обличчя. Ні, звичайно є частина білоруського соціуму, які підтримують усі починання Олександра Григоровича. Що ж там казати — чи ніхто з нас не має друзів, які десь в компанії не наводили Білорусь як приклад успішної пострадянської держави, де досі успішно функціонують промислові підприємства та колгоспи, де селяни та робітники мають роботу, а громадяни в цілому — якісні продукти, дороги, дешеве пальне. Більше того — в державі порядок, стабільність, і навіть білоруський рубль тепер не «багатотисячні зайчики» — а не багато, не мало — майже половина американського долара. Мовляв, не те що тут, «промайданили» Україну, втратили Крим та частину Донбасу.

Але чи справді не потрібно було у 2013-му виходити на Майдан? Чи може варто було би плекати у себе свого ж «українського бацьку» у ролі Януковича? Та чи була би тоді Україна такою, як зараз? Так, звісно із проблемними реформами. Так — із підвищеними тарифами. І так — пальне досі не настільки дешеве, як би нам хотілось, та не всі дороги відремонтовані. Але Україна є. Нам не блокують Інтернет, коли на це є потреба державної влади. Нас не в’яжуть в автозаки, і тим паче ними не в’їжджають у натовп протестувальників. Ми продемонстрували на початку 2014-го, що з нами так неможна, інакше влада буде змушена піти. Зрештою, ми не стали черговим федеративним округом північно-східної сусідньої держави.

Так що ж трапилось в Білорусі? Справа не в Тихановській. До неї запитання будуть не лише в пересічного, прозахідно налаштованого білоруса. Як мінімум, в української сторони до неї теж можуть бути запитання щодо визнання чи невизнання Криму українським. Справа у тому, що в Білорусі виросло вже майже три покоління за час президентства одного Лукашенка. У світі за цей час люди перейшли від «Денді» та перших «Пентіумів» до найновіших «Айфонів», «МакБуків» та «Плейстейшн». Від гастрономів та «цумів» до «Ашанів» та «Ікеа». Від Клінтона до Трампа. І навіть від Кравчука до Зеленського. А в Білорусі далі Лукашенко. А в Білорусі — далі гастрономи. Та й дозвіл на виїзд за кордон далі через довідки від правоохоронних органів.

Більшість білоруських протестувальників якраз і становить молодь. Молодь, народжена якщо не за час президентства Олександра Григоровича, то переважно вже в незалежній Білорусі. Та й зі старшого покоління чимало пам’ятає ще ті часи, коли державним гербом Республіки Білорусь була «Погонь», яка на хвилі розпаду СРСР стала символом національного відродження Білорусі і до 1995 р. була державним символом цієї держави. І ті часи, коли «сябри» цілком могли стати рівноправним членом Балто-Чорноморського союзу поруч із країнами Балтії, Польщею, Україною, Молдовою.

Натомість із приходом до влади Лукашенка вектор змінився на протилежний, і країна стала частиною дещо аморфної «Союзної держави Росії та Білорусі», яка із початком президентства в РФ Володимира Путіна, де-факто, стала проєктом із реінтеграції Республіки Білорусь до російського політично-державного простору. І періодичні «випади» «бацьки» проти Кремля здаються радше певним маскуванням перед Заходом, аніж справді розбрат із російським сусідом, з яким єднає як мінімум спільні військові навчання, та й дислокація на білоруських теренах військових із РФ. І це вже не кажучи про тотальну русифікацію білоруського суспільства, коли навіть у столичному Мінську лише у декількох школах вивчають білоруську.

Суспільство бажає змін. Воно їх справді чекає. І ще раз повторюся. Справа не в Тихановській. Вона в цих подіях лише очолила рух, який давно вже визрів. Те, що вже декілька раз «вистрілювало» в Україні. І тому дивно, що назагал події в Білорусі в Україні мало розглядаються. Офіційно маємо лише нейтральну заяву президента Володимира Зеленського, написану в дусі «потрібно підтримувати діалог», і «давайте жити дружно». В принципі, з огляду на наш особливий геополітичний стан в контексті війни із Росією, нам вкрай важливо мати кордон із дружньою Білоруссю, а тому ми не можемо собі таку розкіш, як відверто засуджувати дії білоруської влади щодо протестувальників, як це зробила Литва та Польща. З іншого боку, ми не можемо просто ігнорувати все, що відбувається в «сябрів». Тим паче, що однією із перших жертв з числа «Небесної сотні» став білорус Михайло Жизневський.

«Так, а до чого тут примітки для Зеленського?» — спитаєте Ви. А до того, що з перших днів свого президенства, як відзначали політологи, Володимир Олександрович обрав одним зі своїх політичних іміджів «образ а-ля Лукашенко». То український глава держави їздить на завод, і дивиться, чи все у всіх гаразд. То обіцяє, що дороги зробить. То злочинців, каже, що посадить у в’язниці. Одним словом, бореться за все хороше проти всього поганого. Однак, як показує досвід білоруських подій, та й світової практики, орієнтація на такий підхід має досить обмежений ресурс. В тому числі і фінансовий. Зрештою, яка різниця, що дорога добра, якщо на ній тебе б’ють гумовими палицями співробітники ОМОНу? 

Павло Артимишин, кандидат історичних наук, молодший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України

Газета: 
Новини партнерів