Характер є гідністю у важкі часи.
Шарль де Голль, французький генерал, перший президент П'ятої республіки

Вбити не можна домовитися

18 жовтня, 2017 - 16:40

Знову дійсність, перемішана з амбіціями, розділяє електоральне поле. Цього разу воно є однорідним в любові до України, але гетерогенним стосовно влади. Одні хочуть замінити керівництво свіжими й несвіжими особами, інші не схильні змінювати загнаних коней на військовій переправі. Аргументів «за» й «проти» вистачає з обох боків. Адже це правда, що реформи скоріше імітуються, ніж здійснюються. Як і правда те, що нові потрясіння не додадуть стабільності ні економіці, ні фронту. То як бути?

У такій ситуації можна нескінченно апелювати до умів, совісті й державної мудрості політиків. Такі якості не прищеплюються подібно до вакцини. Вони мають жити в імунній системі держави. Але якраз з інтелектом, моральними нормами й управлінським досвідом у країні важко. Немає згоди, і нікому вийти на публіку з ідеями примирення опонентів. У владі, в опозиції (за деяким винятком вона теж — колишня влада) зникли персони з прийнятним рейтингом довіри, з адекватною оцінкою того, що відбувається. Реальність вийшла з поля спілкування, поступившись місцем чудовим і жахливим картинам, написаним політтехнологами борців за владу й рейтинги. Чорне — біле, друг — ворог, благо — зло. Вічні альтернативи суперечок непримиренних. Хоча не завжди воювали Петро Порошенко з Міхеїлом Саакашвілі, й не завжди товаришували Андрій Садовий з Юлією Тимошенко. Ньюзмейкери в легкій вазі, які хапають один одного за лацкани піджаків під стінами Верховної Ради, теж були друзями й ворогами протягом року. Що ж їм заважає спілкуватися? Що, крім амбіцій, змушує розривати давні міцні зв’язки й створювати нові примарні? Що змушує їх лихословити й поводити себе в дусі повсталих пролетарів минулого століття?

   Контакти між опонентами у нас завжди вибудовувалися складно. І закінчувалися сумно. Як Універсал національної єдності часів Віктора Ющенка. Але все ж спроби вести діалог, домовлятися публічно, без кулуарної метушні варто продовжувати. Тоді Президент, хоча й неохоче, але прямо спілкувався з Віктором Януковичем та Юлією Тимошенко. Це і робило його демократичним політиком. Зміг переступити через особисті неприязні, образи й світоглядний антагонізм заради чогось більш значущого, нехай і не такого, що не справдилося.

  Тепер політичні розбіжності висловлюються поза полярними світоглядними розбіжностями. Немає комуністів, регіоналів вітренківців, страхи про НАТО розвіялися разом із симпатіями до Москви... Здавалося б, при загальному напрямку руху лідерам простіше коригувати курси. Виявилося навпаки. Навіть на одному політичному судні, на кшталт БПП, кожна палуба прямує своїм маршрутом. Про різні кораблі й говорити не доводиться. Пливуть, орієнтуючись на звуки «голосу народу».

 Звичка не чути опонента, не спілкуватися з ним, не шукати компромісів, є спадковою. Дісталася з давнього часу однодумності та єдиного курсу. Але ніхто не вважає її рудиментом комуністичної доби. Навпаки. Вперті й сильні люди, які вміють досягати поставлених цілей, — цілком сучасний ідеал. Поступка супернику в очах електорату завжди виглядає проявом слабкості. Це будь-який соціальний психолог скаже. Тому напередодні виборів лоби суперників твердішають, і вони люто б’ються рогами за свої принципи, навіть стоячи над прірвою. Непримиренність позицій лідерів, продиктована радикалізмом електорату, як і навпаки, риторика істеблішменту орієнтує людей на жорсткі сценарії боротьби. Небезпечний симбіоз взаємного підживлення енергією руйнування. Колись ми намагалися нейтралізувати його. Згадаймо телевізійні дебати опонентів, брифінги в секретаріаті Президента, круглі столи у відкритому ефірі, згадаймо парламентські дискусії дванадцятирічної давнини... Все це було не лише проявом свободи слова, а й змінами в політичній культурі. Куди це поділося? Розбилося об барикади? Застрягло в портмоне поміж купюрами? Просто виявилося непотрібним у суворий воєнний час, коли вбити простіше, ніж домовитися. Ми й досі не знаємо, де ставити крапку в амфіболії: «вбити не можна домовитися». Не знаємо з багатьох причин. З 2010 року компроміс, тобто взаємні поступки заради досягнення спільної мети, вже не має попиту. Не тільки в політиці. Скрізь краще перемагати й знищувати суперників. Навіть й господарських судах не буває примирливих вердиктів. Скрізь є тільки переможці й переможені, успішні й лузери. Третього не дано, а значить не дано спокою.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments