У державців немає місця для філософії.
Томас Мор, англійський письменник, філософ, державний діяч, лорд-канцлер, Святий Римо-католицької церкви

Війна в Донбасі: проміжні підсумки

Навряд чи Росія відважиться вирішувати питання на сході України військовим шляхом через дуже великі ризики
12 квітня, 2019 - 12:15
ФОТО REUTERS

Війна на Донбасі розпочалася п’ять років тому, 12 квітня 2014 року. Цього дня загін російських спецназівців із 52 осіб на чолі з Ігорем Стрєлковим (Гіркиним), відставним полковником ФСБ, захопив адміністративні будівлі МВС і міськради в місті Слов’янську Донецької області, оголосивши про перехід міста під владу так званої «ДНР». Тут треба знати, що Слов’янськ — це стратегічно важливий вузол залізничних і шосейних доріг, звідки відкривався шлях і до Харкова,  і до Маріуполя та Дніпра (Дніпропетровська). Це було початком руху, який згодом кремлівські пропагандисти охрестили «Російською весною», за аналогією з «Арабською весною», що розпочалася кількома роками раніше. В Москві «Російську весну» прагнули показати як стихійні народні виступи в східних регіонах України, що стали реакцією на Євромайдан. Проте жодної стихійності в «Російській весні» насправді не було. Навіть сценарій стихійних мітингів, після яких захоплювалися адміністративні будівлі в Донецьку, Луганську, Харкові та  інших містах Донбасу, був ніби пародією на Євромайдан і раніше був випробуваний кремлівськими кураторами в Криму, а потім повторений у Донбасі. В лавах мітингувальників були агенти ФСБ і переодягнені російські спецназівці, перекинуті з Криму.

Олігархи Донбасу спочатку намагалися домовитися з новою владою, що прийшла після Революції Гідності, і тому вважали, що демонстрації, влаштовані російською стороною, будуть їм лише на руку — як спосіб тиску на Київ. У Києві теж сподівалися домовитися з Донбасом про якийсь компроміс. Тому і призначили ще 2 березня губернатором Донецької області донецького мільярдера Сергія Таруту, в розрахунку, що він легко знайде спільну мову з Рінатом Ахметовим. Але Москву компроміс між новою владою в Києві й олігархами південного сходу України зовсім не задовольняв. Кремль розраховував на фактичний розкол України за допомогою її федералізації та на скинення «євромайданівської» влади. Тому і відрядив Стрєлкова з товаришами до Слов’янська, щоб жодного компромісу точно не було досягнуто.

Багато оптимістів у Москві думали, що досить лише ткнути Українську державу, і вона розвалиться. Тому півсотні спецназівців на чолі зі Стрєлковим здавалися грізною силою, достатньою для того, щоб сколихнути всю Україну. Владислав Сурков і його колеги сподівалися, що вслід за Донецьком і Луганськом проросійським силам за прихованої російської підтримки вдасться захопити Харків і Дніпропетровськ, Одесу та Херсон, відколоти від України Схід і Південь під прапором створення «Новоросії». Стрєльцов через кілька років після цього в теледуелі з Навальним зізнався, що привів свій загін разом зі зброєю на Донбас із Криму. Уявити собі, що  російською територією просто так, самі по собі, можуть розгулювати декілька десятків озброєних людей, не викликаючи жодних запитань у правоохоронних органів, абсолютно неможливо. Не доводиться сумніватися, що всі ці пересування Стрєльцов робив не просто так, а за наказом із Москви. Через Слов’янськ, очевидно, передбачалося забезпечувати «народних ополченців» Дніпропетровська. При цьому вважалося, що введення якоїсь значної кількості регулярних російських військ до України не буде потрібно. Досить буде окремих груп спецназу, як стрєлковська, і озброєння «ополченців Новоросії», у тому числі захопленою на складах українських військових частин зброєю, як це було в Криму. Але все пішло не так, як замислювали в Кремлі.

Харків удалося утримати завдяки Арсену Авакову, призначеному міністром внутрішніх справ,  що раніше протягом декількох років був губернатором Харківської області та мав тісні бізнес-зв’язки у Харкові. 13 квітня 2014 року, коли уряд України у відповідь на захоплення Слов’янська змушений був почати Антитерористичну операцію, в Харкові міліція звільнила будівлю обладміністрації, захоплену спільниками «Харківської Народної Республіки». А Дніпропетровськ відстояв олігарх Ігор Коломойський, призначений губернатором Дніпропетровської області. Він і його команда досить ефективно зачистили область від сепаратистських елементів і блокували прибуття до них підкріплень із Донецької області. Проект «Великої Російської весни» провалився. Кремлю довелося задовольнятися її малим варіантом із Донецьком і Луганськом та прилеглими до них територіями Донецької й Луганської областей.

Несподівано для Москви з’ясувалося, що не лише в Харківській і Дніпропетровській, але й у Донецькій і Луганській областях лише небагато з місцевих жителів готові битися за «Новоросію». Довелося спішно наповнювати армії «ДНР» і «ЛНР», що формувалися, російськими добровольцями, які були переважно представниками  ультрарадикальних імперсько-націоналістичних угрупувань. Десятки тисяч росіян відбули воювати на Донбас, розраховуючи на легку прогулянку та цікаві військові пригоди. Українську армію після Євромайдану й анексії Криму в російському Міністерстві оборони вважали небоєздатною і на її серйозний опір не розраховували. Але тут росіян спіткало гірке розчарування, коли в травні 2014 року почалися перші серйозні бої, а в червні почався наступ української армії, підтриманою Національною гвардією та добровольчими батальйонами. На відміну від цих сил, російські добровольці, як утім і місцеві сепаратисти, в своїй переважній більшості не мали майже ніякої військової підготовки. Вони не могли вести бій у складі підрозділів і не вміли навіть окопуватися, а тому в їхніх лавах були великі втрати. Російське Міністерство оборони не лише не турбувалося тим, аби дати добровольцям хоч би мінімальний курс бойової підготовки, але навіть побоялося розвернути мережу польових госпіталів і структур щодо евакуації поранених, аби приховати російську військову присутність на Донбасі. Як наслідок — велика кількість поранених померла, так і не діждавшись допомоги.

Згідно з нашими оцінками, що ґрунтуються на даних про динаміку смертності в Росії і зростанні кількості одержувачів пенсій за втратою годувальника, лише  2014—2015 рр. кількість загиблих російських добровольців і бійців російських регулярних військ у Донбасі перевищила 32,5 тис. осіб, а зараз, можливо, цей показник наблизився до 40 тис. осіб. Непрямим доказом цього є те, що, починаючи з 2014 року, «російські марші» в Росії обезлюділи.

Близький до руху «Новоросія», колишній депутат Державної Думи Віктор Алксніс, звертаючись до своїх соратників у червні 2015 року, писав: «Пора усвідомити, що ще рік тому Україна справді була державою, що не відбулася, не мала боєздатної армії. І на той час для Росії особливих проблем для реалізації будь-яких проектів як-то Новоросія (Малоросія і тому подібне) на території України не було. Пригадаймо, наприклад, «Крим наш». Але нинішні кремлівські вожді, що ніколи не вирізнялися особливою політичною волею у відстоюванні національних інтересів країни, надихнувшись успіхом у Криму, з полегшенням вважали, що тепер можна не робити жодних активних дій, і Україна сама розвалиться. Ну, а Росія просто підбиратиме її уламки. Але цього не сталося. Українське суспільство консолідувалося під гаслом «Вітчизна в небезпеці!», і сьогодні з гіркотою доводиться визнавати, що багато громадян України вважає Росію агресором. А це означає, що вони готові  воювати з нею. Причому не лише чистокровні українці, але і росіяни, що живуть там. За рік українська армія набула якостей справжньої армії, навчилася воювати і сьогодні є реальною силою. Не виправдалися надії, що громадяни України не воюватимуть за свою Батьківщину. З’ясувалося, що будуть».

І Віктор Імантович змушений був визнати жахливі втрати проросійських сил: «Українська армія вдає з себе реальну силу, і це вона продемонструвала вже взимку цього року в боях за Дебальцеве. Вона зуміла вивести більшість своїх частин із котла і при цьому завдати тяжких утрат бійцям Новоросії. Про це мало хто каже, але в тих боях за Дебальцеве лише ополченців із Луганщини загинуло 1126 осіб, а загальні втрати разом із «ДНР» склали близько трьох тисяч осіб. Зважаючи на людські ресурси «ДЛНР», подібні втрати є катастрофічними і називаються пірровою перемогою».

Переконавшись, що ненавчені російські добровольці та місцеві ополченці протистояти українській армії не можуть, Москва в середині липня 2014 року змушена була відрядити до Донбасу перші піхотні підрозділи регулярної армії, а після 10 серпня почати масштабне вторгнення своїх військ на українську територію. Воно сягнуло піку з початком 23 серпня широкомасштабного російського контрнаступу. Після цього стало зрозуміло, що українським військам не взяти Донецьк і Луганськ. Але їм, проте, вдалося втримати велику частину території Донецької та Луганської областей, а також  Маріуполь. Тепер війна в Донбасі набула характеру позиційної війни на виснаження, але Росія зараз навряд чи ризикне вирішувати проблему Донбасу військовим шляхом через дуже великі ризики, військові та дипломатичні, за реалізації такого сценарію.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments