Оскільки українська нація кілька століть шукала свого визволення, остільки ми розцінюємо це як непереможне її бажання виявити й черпати своє національне офарблення.
Микола Хвильовий, український прозаїк, поет, публіцист

Волонтерство освоїли, на черзі – меценатство

15 квітня, 2021 - 18:50

Психологи кажуть, що прикметою здорової особистості є прагнення розвиватися та досягати більшого. І прийняти (або, навпаки) надавати допомогу в такому розвитку є також знаком ментального благополуччя. Всі ми пливемо в одному човні, і протягнути руку підтримки один одному – дуже добре. Українці прекрасно освоїли і взаємодопомогу, і самоорганізацію на Майдані та на війні. Ми можемо пишатися тим, що саме наша нація піднесла поняття волонтерства на особливу висоту. Але із меценатством справи не такі добрі. Бо ці два поняття – різного штибу, і на поверхню їх виштовхують різні особливості розвитку соціуму.

Волонтерство – це коли «з кожної хати нитка – сироті свитка», як говорить народне прислів’я. Волонтерство – це Христова притча про удовину лепту, коли кожна копійчина, якою б малою вона не була, якщо віддана від чистого серця, здатна звернути гори. Наші волонтери збирали на ще голу-босу (у 2014-му) українську армію, на допомогу неблагополучним родинам, на лікування від онкологічних та інших захворювань тим, хто цього потребує. І зараз волонтери зусиллями небайдужих подовжують змінювати суспільство, роблячи його кращим, оптимальнішим, більш емпатичним та розвинутим.

Перед меценатами стоїть, в принципі, таке саме завдання. Але меценати – це одиниці, їх не може бути багато, як тих жертводавців, які по 10-50-100 гривень перераховуються на розвиток того чи іншого ЗМІ, на порятунок пам’яток культури, на друк книг, на будь-яку суспільно важливу справу. Меценати – люди небідні, їх у нашій країні небагато за визначенням. Зате вони і роблять більш значні пожертви. Якщо, звісно, мають на це бажання. Але буває так, що бажання це начисто відбивається самою державою. Та й соціумом теж.

Ще з радянських часів населенню втокмачено, що заможна людина – людина безчесна: крадій, здирник, одне слово – «капіталіст». Це було обіграно й у романі Ільфа та Петрова «Золоте теля», де винахідливий Остап Бендер тероризує та шантажує свою жертву – громадянина Корейка – фразою про те, що «всі великі статки були нажиті незаконним шляхом». Для радянської людини, загрузлої у злидні, така думка мала бути втішною. Мовляв, я не тому заледве виживаю на 60 рублів зарплати, що країна та її економіка – бездарні і викривлені, а тому, що я – чесний і щасливий своєю шляхетною бідністю.

Насправді ж все, звісно, не так. У світі, де панує ринкова економіка, конкуренція і шанобливе ставлення до приватної власності, кожен може заробити капітал. От тільки до свідомості «пост-совкової» людини така думка доходить повільно. Тим паче, враховуючи те, що соціум наш значною мірою складається з людей старшого покоління. Молодим простіше, але там інша проблема: високі статки вже не викликають засудження (навпаки!), але й не викликають розуміння, як ними можна поділитися. 

Культура дарування в Україні перебуває на дуже низькому рівні, і це стосується обох сторін. Той, хто дарує (віддає), не захоче, аби його почали підозрювати у незаконно нажитих статках, і показували пальцем вслід: онде йде мільйонер! А той, хто приймає дар (отримує), не повірить у те, що це – не «гречка», і його не підкуповують, не задобрюють, до нього не підлещуються. Нам всім ще дуже сильно бракує взаємної довіри та відкритості. Звичка підозрювати та бачити приховані мотиви вчинків (яких може й не бути взагалі) вкоренилася надто глибоко. 

Тим паче, що багато хто із теперішніх меценатів-олігархів й справді використовує гроші із корисливою метою. Не від серця, а від кишені, котра повна, але хоче стати ще повнішою. Такі люди нібито й діють задля загального блага, але дійсно купують любов виборця – у той чи інший спосіб. На низовому рівні цей прийом добре знає кожен з нас. Бо не народився ще той кандидат в депутати місцевої ради, котрий би не пофарбував лавочку чи не повісив в будинках нові поштові скриньки, розраховуючи за це на голос виборця.

У масштабах держави все відбувається аналогічно: коли олігарх створює свій телеканал – буцімто незалежний, буцімто задля всіх – його віщання неодмінно обертається на панегірики власнику каналу або його політичним спонсорам. До речі, відмінність між спонсором та меценатом і полягає в тому, що перший – бігун на коротку дистанцію із миттєвим інтересом: заплатити, але урвати свої дивіденди тут і зараз. Тоді як меценат мислить стратегічно, не десятком років, а століттями, і куди як меншою мірою думає про повернення своїх інвестицій. Хіба що у вигляді пам’яті від вдячних потомків.   

Тим-то меценат і є завжди державником. А не просто тим, хто заткне власними капіталами тимчасову діру, потребу, проблему. Людей із державним мисленням Україні бракує, і це факт. Як і людей, повністю вільних від комплексів та упереджень, які склалися ще в ті часи, коли наша держава була колонією у складі СРСР. Із цим слід боротися м’яко та поступово, підносячи на нову висоту і здатність заробити, і пошану до зробленої пожертви. Це, так би мовити, психологічна сторона діла, яка полягає у доланні внутрішніх затискачів та руйнації стереотипів.

Але є й інша сторона – практична. І пов’язана вона із податками. Пам’ятаю історію приблизно 10-15-річної давнини, коли у Луврі було придбано картину французького Відродження. Дванадцять років один з найбільших музеїв світу – Лувр – намагався це зробити, але безуспішно. Зрештою, покупка стала можливою завдяки багатій людині, котра виділила 12 мільйонів євро. І, звісно, ця людина не буде платити такі податки, які б сплачувала в Україні. Вона вже вписала своє ім’я в історію сучасної Франції, за що та їй вдячна, і не лише на словах, а й на ділі.

В Україні ж відсутня практика, яка давала би змогу багатим людям уникати надто високого оподаткування, немає і державної програми сприяння меценатству. Побутує така (доволі дика) думка, що людина, котра хоче зробити добро, зробить його і так – всупереч високим податкам і загальній байдужості до її вчинку. Але не можна бути невдячними до такої міри, щоб зумисно випробовувати терпіння заможного прошарку, який хоче і може жертвувати кошти, але стикається зі свідомим саботажем.

У 2020 році Верховна Рада України розглядала законопроект щодо змін до Податкового кодексу України про податкове стимулювання меценатства у сфері фізичної культури та спорту, і вже тоді виникало питання, чому у закону така вузька сфера застосування? Чому тільки фізична культура та спорт? Чому держава, наприклад, самоусунулася від побудови музею Івана Марчука, дарма що його відкриття анонсував особисто тодішній президент України Віктор Ющенко?

Цей музей – окрема історія з драматичним фіналом. Бо попри те, що я особисто вклав у нього власних 5 мільйонів гривень, його відкриття так і не відбулося. Ми так і не отримали жодного дозволу на початок будівництва, але з’ясували, що й анулювати договір на оренду ділянки неможливо: було вже пять безрезультатних спроб. Фактично усі залучені гроші пішли на оплату податку на землю.

І це дуже поганий «кейс» для людей, які захочуть у майбутньому підтримати той чи інший проект. Без податкових пільг, без підтримки з боку держави, та ще й палками у колесах. «Благодійництво» – це поняття, яке складається із двох слів: «благо» та «діяти». А складової «долати бюрократичної перешкоди» в ньому нема. Ось над чим слід було б поміркувати нашому чиновництву та нашому суспільству.

Новини партнерів