Коли людина не встане з колін, то вона не далеко зможе пройти.
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч

Випробування приниженням

10 жовтня, 2019 - 14:10

Втрата Росією орієнтира внутрішнього розвитку очевидна. Сумна доля повислих у повітрі «нацпроєктів» тільки посилює враження паралічу.

А тепер наша національна самосвідомість має підготуватися до нового удару - Росія не розуміє, як їй зберегти себе в ролі члена глобального «концерту». Загрозливий рик не може приховати того, що хребет державності надламаний. Кремль насилу імітує те, що йде в історію.

Розсипаються «концепти», які повинні обґрунтувати світові претензії Росії і допомогти державі, що заблукала у часі і просторі, зберегти свою гідність. Причому прокремлівських «стратегів» не бентежить, що їхня риторика суперечить здоровому глузду.

Так, Росія роками скиглила про те, що її «не поважають» і «принижують». При цьому незрозуміло, як претензія на велич може поєднуватися з жалібними стогонами.Наш політичний клас до цього часу не може заспокоїтися з приводу розширення НАТО, забуваючи, що наявність у Росії ядерної зброї робить непотрібним створення навколо Росії буферних «сфер впливу».

Сьогодні російську владу і її пікейні жилети понесло в іншу крайність. Від стогонів вони перейшли до ейфорії, що ліберальний порядок обвалився, а його несуче опертя - Америка- залишає сцену. Дійсно: британці й американці, дві великі нації, які здійснили основний внесок у створення ліберальної демократії і світового порядку, вирішили зачинитися вдома. Втомилися, перенапружилися.

Велика Британія залишає ЄС, обезкровлюючи єдину Європу. Америка не тільки відмовляється від ролі світового модератора і наглядача. Америка починає підривати принципи, які сама ж і встановлювала.

Але наскільки обґрунтована російська радість? Адже виникає дарвінівський світ, у якому Росії не обов'язково буде комфортно.

Наші «стратеги» заспокоюють: багатополярний світ - це те, що нам потрібно. Але ж багатополярність означає формування «полюсів», навколо яких повинні групуватися залежні держави. Де ж наша галактика, якщо навіть білоруський лідер Олександр Лукашенко фрондує. «Стратеги» заспокоюють: «У нас залишається Центральна Азія!» Ну, так, звичайно, якщо звідти піде Китай.

Мабуть, розуміючи, що мрії про багатополярність можуть розвіятися, кремлівська рать завела пісню про «Велику Євразію». Ця споруда має охопити і Європу. Цікаво, а європейців запитали, чи хочуть вони приєднатися?

Велика Євразія мислиться як спільнота без лідерів. Коротше, «хмара в штанях», де все буде вирішуватися спільно. Але ж тоді ким ми будемо керувати?

Ось іще одна «мулька», народжена провладними умами: Росія повинна стати мостом між Європою та Азією. Але як Росія, яка відтепер себе вважає особливою цивілізацією, працюватиме «мостом»? Чи зможе Росія продовжувати претендувати на те, щоб бути і Європою, і Азією? Виникає загроза сплутаної національної свідомості - ми не знатимемо, хто ми такі! Втім, а чи знаємо ми це зараз?

А як приховати той факт, що лідером Євразії буде Китай?

Велика Євразія «врівноважуватиме міць Пекіна», заспокоюють нас «стратеги». Але хто ж ризикне «врівноважити» Китай?!

Москва наполягатиме «на рівному статусі», а Пекін із цим погодиться, упираються оптимісти. Та невже? Який же «рівний статус» за такої принизливої асиметрії: ВВП Китаю - 14,2 трл дол., а ВВП Росії-1,6 трл лол.; оборонний бюджет Китаю - 230 млрд дол., в оборонний бюджет Росії - 60 млрд дол.

Тим часом Китай будує свою Євразію, плануючи тільки в Європі інвестувати 1 трл долл. Китайська Євразія є частиною мега-проєкту «Один пояс- один шлях», у якому погодилися брати участь 125 країн і 29 міжнародних організацій. У межах цього проєкту Китай формує транспортну й економічну інфраструктуру, яка охоплює не тільки Азію, Європу, але й Африку.

Словом, Китай зробив заявку на роль глобальної наддержави, пропонуючи світу свою філософію життя і організації суспільства. Щоправда, самі китайці поблажливо допускають формування нового «двополюсного світу». Але другим полюсом вони бачать зовсім не Росію, а США.

Втім, місце Росії на світовій сцені вибудовується. Росія стала китайською бензоколонкою. І - як не дивно - цим задоволена. А нещодавно Путін із гордістю заявив, що Росія готова стати і китайським ландскнехтом, допомагаючи Пекіну будувати систему попередження про ракетний напад. Ми погодилися стати на бік Китаю в його протиборстві з західним світом, і китайська безпека стає російським національним інтересом.

Можливо, це і є основним досягненням путінської епохи. Можливо, її архітектори розуміють, що вони зробили. Що підвищує їхню історичну відповідальність за вибір траєкторії.

Ми ще згадаємо ліберальний порядок, який гарантувала Америка. Ми ще згадаємо, як м'якотілий Захід Росію задобрював, намагаючись її інтегрувати. Як Захід намагався нас стримати, захоплюючи в обійми.

Цей час закінчився. Настає нове життя. Доведеться думати не про рівноправне партнерство з іншими наддержавами, а про роль їхнього «молодшого партнера». Хтозна, що Китай вкладе в це поняття.

Сподіватимемося, що китайці згадають свою ідею гармонії. Сподіватимемося на їхню гуманність. Але не забуваймо, що Китай може погодитися бути «гуманним авторитетом» тільки в обмін на нашу згоду з його лідерством. А поки замислимось: що ж мають китайці на увазі, ставлячи перед собою завдання побудувати в світі «співтовариство з єдиною долею»? Як туди зможе вписатися Росія?

А якщо Росія раптом брикне? Тоді новий гегемон може затягнути зашморг. Ох, ще настане мить, коли ми згадуватимемо світ, яким керував дядько Сем.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ