Суспільство без віри і любові втрачає здатність розрізняти добро і зло
Євген Сверстюк, український літературний критик, есеїст, поет, мислитель, філософ

Як багаті плачуть від бідності

Зараз важливі не субсидії, а поворот в свідомості
30 березня, 2021 - 19:52
«НЕРІВНИЙ БІЙ» / ФОТО СТАНІСЛАВА КОЗЛЮКА

Чи доводилося вам ночувати у старих сільських будинках, побудованих з лампача чи калибу, як у нас називають цеглу із суміші глини, соломи й піску? Якщо так, то ви напевно запам’ятали відчуття тепла та свіжості, коли пізнього жовтня в будинку можна зігрітися, не затоплюючи піч. Старі технології сільського будівництва — велика рідкість. Така ж, як і саме українське село, що йде в майбутнє двома шляхами. Один веде до зникнення, другий до перевтілення в поселення міського типу.

Чи можливий третій шлях? Авжеж, каже китайський досвід. Звісно, є британський, французький, чеський, але, як на мене, посткомуністичний нам ближчий. Бурхливий розвиток індустріальних центрів Піднебесної призвів до катастрофічного занепаду сіл та руйнування природних ландшафтів, відданих у користування капіталові, приблизно так само, як ми пожертвовали своїми лісами, ріками, степами. На кошти, отримані від продажу кругляку, врожаїв соняшнику, пущених на поливання овочів малих річок, українське село вкрилося металочерепицею, задрапірувати пластмасовою вагонкою і наситилося товарами масового вжитку з тої ж таки Піднебесної. Але там вже схаменулися. Китайська влада розгорнула масштабну програму сільського ренесансу. Вона означає будівництво підприємств традиційних промислів: чаю, олій, рисового вина, кераміки, тофу (соєвого сиру), вирощування озерної риби тощо. Для їх спорудження обрали дідівські методи зведення стін з утрамбованної землі й бамбука. Тобто виробництва стали частиною природи і культури сільської місцевості, куди масово попрямував міський житель на відпочинок і споглядання свого коріння. Про ці починання пишуть сьогодні багато західних ЗМІ, а соціальні мережі заповнені пасторальними сюжетами нового «старого» Китаю, які чергуються з жахливими картинами спустошення: з індустріальним смогом, повенями та пиловими бурями — очевидною платою за економічний стрибок. Однак за кількістю архітекторів, які взялися за розробку проектів зеленого Китаю, видно, куди спрямований головний вектор, і стає зрозумілим, чому китайські, як, втім, і британські школи, дитсадки купують харчі у місцевих фермерів за високою ціною, ігноруючи брендовану дешевизну. Насправді у КНР і Сполученому Королівстві рятують не села, а свій спосіб життя і культуру, захищаючи кореневу систему нації.

Війна і пандемія заполонила наші мізки й руки, не даючи зосередитися на «другорядній темі», якою ми вважаємо відродження природи і нерозривно пов’язаного з нею села. Є справи важливіші. Але думаючи так, ми втрачаємо країну, поступаючись територією бездушним окупантам — руїні, яка знищує живу й вічну красу землі. Кому потрібна Україна, де зникнуть лани широкополі, вишневі садки, веселочки, що позичають чисту воду у Дніпра, синє море з рожевою пеленою, все, чим серце з богом говорить?

Багато хто кивне зі згодою, мовляв, емоції ми поділяємо, на відміну від грошей. Адже на проєкт відродження села будуть потрібні мільярди. Звідки їх узяти? І так по вуха в боргах перед усім світом.

Так, ми завжди апелюємо до грошей, коли не хочемо братися до діла. Зараз важливі не субсидії, а поворот у свідомості. Йдеться про вибір іншого шляху розвитку, десятиліття різноманітної праці, здатної створити інший український краєвид, інший настрій душ. Чому наша громадська система розглядає землю тільки в ракурсі матеріального поділу? Виставимо її на ринок чи збережемо раритетом «загальнонародної власності», сьогодні байдуже. Саудівський принц, що купує її, чи місцевий нувориш, що орендує, виявляться в однакових умовах панування грошей над усім іншим. Адже ми не пояснили собі, чому 30-річчя прагнень до добробуту обернулося життям у поганому середовищі? Ми завжди вихвалялися унікальним географічним положенням, своїми чорноземами та розмаїттям ландшафтних зон. Природа обдарувала нас із неймовірною щедрістю, надавши в користування унікальну біологічну, ландшафтну та екосистемну диверсифікацію, величезний вибір продуктів харчування місцевого походження. Але ми не скористалися цим. Чому?

Можливо, через психологію бовдурів, яким дісталося багата спадщина, що відбиває бажання берегти. Можливо, через глухоніму владу, спроможну вловлювати лише низькочастотні звуки шелесту купюр. Широкий діапазон причин. Однак, на мій погляд, є головна: суспільна згода вивести цю тему з нагальних потреб громад та центральної влади. Жоден уряд не обговорював причини катастроф у природокористуванні, вважаючи за краще надавати гроші потерпілим від повеней, пожеж та посухи. Закони та державні інституції, на кшталт екологічної інспекції, проявляють себе лише, як сталося лихо. Місцеві громади занепокоєні поповненням своїх бюджетів: дорогами, водогоном, газом, але аж ніяк не чистотою середовища. Застереження щодо лиха, яке насувається, рідко доводять до широкого загалу. Документальні фільми, образотворчий ряд соціальних мереж заповнений картинками краси рідної природи, створюючи ілюзію її прекрасного самопочуття. Лише зрідка екологічні організації, на кшталт «WWF Україна», повідомляють нам жахливі факти про загибель тисяч гектарів лісу, сотень малих річок, безлічі видів тварин та комах. Про зникнення сіл та місцевих виробництв кажуть в інших організаціях. Адже у нас все розкладено по поличках відомств, щоб не засмучувати населення та владу цілісною картиною руїни.

Не тільки в нашій країні людям властиві симптоми хвороби Альцгеймера — труднощі з довготривалою концентрацією уваги. Нова подія затуляє собою попередню. Тому багато ЗМІ і громадськиз організацій беруть на себе невдячний обов’язок постійно нагадувати багатим і бідним, тим, хто веде, і тим, кого ведуть, хорошим і поганим громадянам одну й ту саму думку по сотні разів. Якщо ви не вимагаєте від себе, від влади та бізнесу змінити ставлення до дерева, на вершині якого сидить людина, що пиляє гілку під собою, немає сенсу перейматися іншими проблемами.

Набудувавши в селах досить церков і ковбасних цехів, але не змінивши середовища життя людей, ми залишатимемося на тому ж місці в розвитку суспільства. Бідність і руїна супроводжуватимуть нас, як хижаки, що заздалегідь відчувають тлін.

Газета: 
Новини партнерів