Хто забуває уроки історії, приречений на їх повторення
Джордж Сантаяна, американський філософ і письменник іспанського походження

Як реорганізувати Україну?

22 червня, 2018 - 16:45

Ще у XVIII столітті батько-засновник політекономії Адам Сміт писав: бджола зовсім не думає запилювати квітку, їй потрібен лише нектар. Але, дбаючи про власну вигоду, вона тим самим приносить користь і квітці.

Свій принцип містер Сміт застосовував тільки до економічної сфери життя суспільства. Але ж і в політиці він теж працює повною мірою. Зразкову демократичну державу (якої, звичайно, в реальності не існує — це ідеальний тип, до нього можливо лише більшою або меншою мірою наближатися) влаштовано таким чином, що політик, який має на меті досягнення власних цілей, змушений працювати і на загальне благо. Політик-бджола у своєму прагненні до нектару (нектару, зауважимо, дуже смачного) має запилювати загальнонародну квітку.

Україну важко назвати ідеальною демократичною країною. Проте нещодавно вона винесла великий крок у цьому напрямку. І зробити його допомогла Юлія Тимошенко — як можна запідозрити, без будь-якого прагнення запилити національну квітку, лише прагнучи до нектару.

Процитуємо її заяву про висунення на посаду президента України: «Для мене президентська посада і загалом вибори — це не PlayStation. Це реальні зміни, яких чекає країна... Запропоную ухвалити нову Конституцію України як реальний суспільний договір між українцями, щоб демонополізувати владу... Зробити її, з одного боку, сильнішою в плані реалізації стратегій, з іншого боку — правильно організованою і збалансованою, підконтрольною суспільству... Але після того, як цей план стане реальністю, ви зможете всенародно обирати канцлера разом з більшістю в парламенті».

Однак річ не в тому, що Юлія Тимошенко заявила про свої президентські амбіції — в них і так ніхто не сумнівався. Куди важливішим є те, що вона запросила суспільство до широкої дискусії: яким слід бути державному устрою України? Чи повинна наша країна зрушити від президентської республіки до парламентської, чи це буде щось інше?

Сподіваюся, нікого не обурять слова про те, що події 2014 року можна назвати революцією лише з натяжкою. Фігури на вищих державних посадах змінилися, але сама система збереглася недоторканою. Українська держава в основних рисах залишається такою самою, якою вона було за часів Януковича, за часів Ющенка, за Кучми.

Для цього, звичайно, є об’єктивні причини. 2014 року було просто не до дискусій про державну перебудову України — йшлося про її виживання як незалежної країни. Передбачалося, що для суперечок залишиться достатньо часу після того, як російську агресію буде відбито. Навіть найрадикальніші учасники революції вважали за краще взяти зброю й взяти участь у війні, ніж домагатися організації політичної системи по-новому.

Однак уже тоді було заявлено мету — відсторонення від влади олігархів. І тут реорганізація держави могла б зіграти найважливішу роль. Адже олігархія є явищем тією самою мірою політичним, якою й економічне. Олігарх — це не просто великий власник, не менш важливе значення мають його тісні контакти з державною владою. Перебудова політичної системи на нових засадах допомогла б розірвати колишні корупційні зв’язки і перешкодити виникненню нових. На жаль, це зроблено не було. Проблему не вирішили — просто відклали на майбутнє.

Однак тепер питання порушено, нехай і з запізненням. На разі на нього запропоновано лише одну відповідь, але неодмінно мають з’явитися й інші. Тепер уже не можна проводити виборчу кампанію по-старому: голосуйте за мене, б я хороша людина з багатим управлінським досвідом. Потрібно буде запропонувати свій проект майбутнього країни.

Варіантів чимало. Не виключено, що хтось із досить багатою фантазією запропонує, наприклад, запросити до України якогось британського або скандинавського принца й заснувати тут конституційну монархію. Або ж Україна справді прийде до форми парламентської республіки за італійським зразком (Німеччину краще залишити осторонь — вона, на відміну від унітарних Італії та України, держава федеративна).

Кожен варіант має свої плюси й мінуси. Звичайно, остаточна мета, яку було намічено більше чотирьох років тому — зробити державну систему цілковито прозорою, щоб позбавити її від впливу олігархів. Однак їм буде однаково зручно просувати свої інтереси і в президентському оточенні, і в Раді — через свої кишенькові партії. З іншого боку, зараз, під час війни, особливо важливим стає оперативне ухвалення рішень. Недарма стародавні римляни у виняткових ситуаціях призначали диктатора з надзвичайними повноваженнями, які не обмежувало ніщо, крім шестимісячного терміну.

Слід вважати, перед президентськими виборами 2019 року питання про форму правління в Україні справді постане руба. Громадяни країни зможуть обговорити різні форми державного устрою — і за певної вдачі (нею ніколи не можна нехтувати) підібрати таку систему, яка буде найкращим чином відповідати національним інтересам.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments