Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Як Україні стати ціннісною альтернативою путінському «русскому миру»?

15 серпня, 2019 - 18:56

Початок теми: Російськомовний канал: Так? Але ні...

Ідея Офіса нового Президента України про створення глобального російськомовного телеканала була вельми амбівалентно оцінена в Україні, на відміну від офіційної Росії, де її сприйняли цілком однозначно.

У штабах російських інформаційних військ до ідеї Президента Зеленського поставилися з гумором. На думку офіційного представника МЗС РФ Марії Захарової, «безумство, що відбувається, настільки неймовірне, що історія більше нагадує якусь біблійну притчу, ніж ситуацію з наших днів».

Іншими словами, але теж знущально оцінила ініціативу українського Президента глава RT Маргарита Симоньян. «Коли президент бідної й змученої країни, де триває громадянська війна — вже довше, ніж тривала Велика Вітчизняна — вважає найнагальнішою ініціативою створення чергового телеканала — це викликає лише співчуття», — з сумом зазначає Маргарита Симоньян.

В українському суспільстві ідея всесвітнього російськомовного каналу зустрінута неоднозначно, мабуть, з переважанням скепсису. Наприклад, Юрій Райхель у статті «Для кого російськомовний канал в Україні», опублікованій в газеті «День» 7.08.2019, переконує, що якщо й має сенс такий канал, то лише для боротьби за розуми жителів Криму й Донбасу, а вести мовлення на російську аудиторію безглуздо: «Чи варто нам зараз починати боротьбу за розуми громадян Росії, — ставить запитання автор. І відповідає: однозначної відповіді немає, бо протистояти російському великодержавному шовінізму, що наскрізь пронизав усе суспільство наших сусідів, найближчим часом просто марно. То чи варто витрачати сили, час й ресурси на досить безнадійну справу. Досвід західного мовлення на СРСР наочно показує, що не інформація зруйнувала Радянський Союз, хоча й зіграла в цьому певну роль. Ми збираємося майже 50 років вести мовлення на Росію в очікуванні, коли вона розвалиться й ми зможемо повернути Крим. При цьому не факт, що зможемо. Принаймні, одразу». Кінець цитати.

Принципово інший підхід  запропонувала доктор історичних наук Олена Галкіна в тексті «Навіщо Україні російськомовний телеканал і яким він має бути?». Редакція газети «День» організувала заочний круглий стіл і запропонувала відповісти на два запитання: чи потрібен Україні російськомовний канал? Так? Ні? І чому?

Ті, вкрай мізерні відомості про те, яким бачать майбутній канал в офісі Президента Зеленського, дозволяють відповісти цілком однозначно: такий канал Україні точно не потрібен. Оскільки, якщо підтвердиться задум створити переважно розважальний канал з використанням безкоштовного контенту інших українських телеканалів, то це буде великим провалом адміністрації нового Президента й великим дарунком для російського телевізора, а всі соловйови з кисельовими й інші захарови й симоньян отримають чудовий привід для тикання пальцями й знущального гигикання. На тему того, що ось прийшов шоумен і клоун і вирішив перемогти Росію за допомогою шоу й клоунади.

Ідея Юрія Райхеля, що канал потрібен для впливу на Крим і Донбас, а боротися за розуми росіян марно, мені теж здається спірною. З двох причин. Перша. Якщо ви ставите за головну мету зміни в розумах жителів Криму й Донбасу, отже, ви вважаєте, що доля цих територій залежить у першу чергу від людей, що живуть на цих територіях. Тим самим ви фактично погоджуєтеся з брехнею російського телевізора про «самовизначення Криму» й «громадянську війну на Донбасі». Зрозуміло, що автор «Дня» Юрій Райхель так не думає, але саме це безпосередньо випливає з його ідеї про фокусування нового телеканалу виключно на боротьбі за розуми жителів Криму й Донбасу. Друга спірна думка статті Юрія Райхеля — про те, що все російське суспільство без винятку пронизане шовіністичною імперською ментальністю й шансів цю ментальність змінити немає. «Щодо Криму немає жодної різниці між кремлівськими яструбами й так званими лібералами», — пише Юрій Райхель, тиражуючи поширений в Україні міф, що базується, можливо, на тому, що в «ліберали» навіщось записують російського націоналіста Навального або Олексія Венедиктова, консерватора за переконаннями й пристосованця, який фактично проводить політику Кремля в середовищі інтелігенції.

Прибічників цього міфу не переконує ні те, що в історії Росії були періоди, коли більшість росіян виступали проти шовіністичних та імперських ідей (кінець 80-х — початок 90-х), ні те, що після окупації Криму й початку агресії на Донбасі в Росії були багатотисячні маніфестації проти антиукраїнської політики Кремля.Дійсно, т.з. «кримський консенсус» у Росії поки є. Але він, по-перше, не вічний, а по-друге, охоплює все-таки не 100% росіян. За даними Левада-центру в березні 2019 року розподіл відповідей на запитання «чи підтримуєте ви приєднання Криму до Росії?» був таким: «звісно так» — 58%, «швидше так» — 28%, «швидше ні» — 7%, «звісно ні» — 3%, «важко відповісти» — 5%. І це при тому, що за заклики до порушення територіальної цілісності Росії за ст. 280.1 КК РФ загрожує до 4 років ув’язннення, а соціологів багато росіян сприймають як представників влади.

Звичайно, 10% тих, хто проти окупації Криму, — це вкрай мало, але росіяни дуже схильні до впливу ЗМІ й можуть за кілька місяців змінити свою думку на протилежну. Як це було, наприклад, 1996 року, коли рейтинг Єльцина на початку року становив 3—6%, а в липні він виграв вибори з результатом 54%. Путін це чудово розумів завжди, й саме тому першим його кроком на посаді президента стало знищення головного незалежного від Кремля телеканалу НТВ, а згодом і тотальна зачистка всього медійного поля, зокрема й фізичне вбивство півтора сотень журналістів. Якщо із 3—6% за допомогою ЗМІ можна було зробити 54%, то чому такого результату не можна досягти, маючи на старті 10%?

Це що стосується можливостей змін у головах росіян. Така можливість є. Тепер щодо важливості цього завдання. Якщо ми виходимо з того, що в найближчий період армія України не може звільнити Крим і Донбас від окупантів, — сподіваюся, в цьому мало хто сумнівається з притомних патріотів України — то головною умовою припинення російської агресії й окупації частини української землі стає зміна режиму в Росії на той, для якого міжнародне право не є пустим звуком. Що, у свою чергу, вимагає змін у головах росіян.

Тому ідеї Олени Галкіної, що «зараз Україна має можливість стати для всього простору тих, хто володіє російською мовою, «альтернативою з людським обличчям», — на тлі путінської Росії», мені здаються змістовними. Олена Галкіна справедливо стверджує, що «немає жодних підстав вважати культуру російською мовою «власністю» РФ, Кремля або особисто Путіна — усе багатство культури Російської імперії або радянської російськомовної культури створювалося аж ніяк не лише етнічними росіянами. Внесок вихідців із України у їхнє створення значний, якщо не визначальний». Кінець цитати.

Сьогодні багато говорять про те, що у війні з путінською Росією Україні важливо перемогли її, запропонувавши привабливішу модель життя, зокрема більш розвинену економіку. Не менш важлива ціннісна перемога. Ідея Петра Порошенка полягала в тому, щоб ця перемога була здобута виключно на полі української мови. При цьому російська мова, оголошена мовою агресора — що справедливо, — витісняється й маргіналізується. Схоже, ця тактика себе не виправдала. Що реально стоїть за ідеєю штабу Зеленського, поки не зовсім зрозуміло. Але очевидно, що викликати Путіна на бій на його території, на території російської мови, розгромити його там вщент, спираючись на гуманістичні традиції російськомовної культури, створеної значною мірою українцями й таким чином протистояти путінській ментальній агресії у всьому пострадянському світі — завдання, хоч і амбіційне, але вельми привабливе. Російською мовою у світі розмовляють і вважають її рідною у кілька разів більше людей, ніж українською. І це ще один аргумент на користь російськомовного каналу в Україні.

Є одна, але дуже вагома причина, яка заважає мені однозначно позитивно відповісти на запитання редакції газети «День» про російськомовний український телеканал. Це питання, хто робитиме контент, здатний зламати хребет путінській інформаційній машині. Я не знаю, на чому базується ентузіазм і впевненість Олени Галкіної, але я таких сил не бачу ні в Україні, ні в Росії. Робити контрпропаганду — легко! І умільці знайдуться. Але це буде боротьба з вітряками, оскільки в путінських ЗМІ немає пропаганди, оскільки немає ідеології. Вони виробляють не ідеї, а ненависть, і роблять це вельми ефективно. Бігати за Соловйовим та Кисельовим, щоб сказати, де вони в черговий раз набрехали, безглуздо, оскільки це означає дотримуватися їхнього порядку денного. Про абсурдність ідеї створювати альтернативу «русскому миру» за допомогою розважального каналу, написано вище.

Словом, на запитання редакції «Дня» я відповідаю: «Так, але я не розумію, хто це може зробити».

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ