Наука – це корінь і насіння, і основа всякої користі як батьківщини, так і церкви
Феофан Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

З будь-чого можна зробити політику і салатик

4 серпня, 2020 - 18:49

Здається, що таких книжок має бути багато. Якщо побіжно глянете хіти книжкових продажів у будь-якій країні, то в першій п’ятірці гарантовано знайдете кулінарний нон-фікшн і книжку політика чи про політика. Книжка, в якій перетинається їжа і політика, приречена на успіх. І здається відтак, що таких книжок має бути дуже-дуже багато. Але ні, це не так, їх обмаль.

Бернар Вошен сорок років був шеф-кухаром п’яти президентів Франції – Жискара д’Естена, Міттерана, Ширака, Саркозі, Олланда. На початку 2010-х він покинув посаду і дав добро на авторизовану біографію, що над неї працював Крістіан Рудо, ретельно випитуючи у Вошена не так секрети його кулінарної майстерності, як харчові звички перших осіб держави. Скандал не забарився. Не те, щоб людям нецікаво було дізнатися про меню Міттерана, але почути, що велику політику може скерувати погана просмажка куска м’яса таки неприємно. Один приклад: Саркозі, який провадив політику економії, скасував традиційну сирну тарілку в фіналі обідів, вона з’являлася тільки тоді, коли за столом гостювала Меркель, яка обожнює французькі сири.  Це уже не дипломатія, це уже алегорія зовнішньої політики Франції у складі ЄС. А от д’Естен не їв профітролів з кремом, що подавали до вечері, а вночі крав з кухні просте печиво. Міттеран любив наминати кав’яр ложкою. А Ширак з багатьох варіантів обирав смажену курку… От правда, не за оприлюднені секрети на Вошена образилися. Він написав амбітну політичну історію Франції, конфлікт «демократів» та «еліт», і за це йому виказали колективне «знай своє місце».

Про двадцять п’ять років роботи в Білому домі, коли його солодощами ласували Рейган і Буш-старший, наприклад, які були палкими прихильниками солодких страв, згадав у своїх мемуарах кондитер Роланд Меньє «Всі президентські почастунки» (чітка алюзію на безжалісне «Вся президентська рать»). Меньє розказав купу приватних історій про кулінарні уподобання Картера, Рейгана, Клінтона і обох Бушів. Приклад: часто згадували історію, коли Буш-старший публічно обмовився, що терпіти не може броколі. Виробники садовини звалили перед Білим домом центнери свого товару. Меньє підтвердив: таки не їв президент тієї злощасної зеленини.

Едріан Міллер присвятив грубеньку книжку харчовим ритуалам Клінтона «Їжа для душі». І ця книжка вибухнула. Міллер досліджував не так кухню президента, як задався метою прослідкувати, скільки американських президентів обслуговувало кухарів, які трималися американської ж кулінарної традиції, зокрема, креольської, негритянської, каджунської, тощо, тощо. Між іншим, лише Клінтон – перший президент, головний  кухар якого вчився в Америці, а не у Франції чи Швейцарії. І перше, що той зробив на посаді – посадив подружжя Клінтон на жорстку знежирену дієту. Звався Волтер Шейб.

Шейб (за допомоги Ендрю Фрідмана) написав і собі книжку. «Шеф-кухар Білого дому: одинадцять років, два президента, одна кухня». Фрідман годував Клінтона і Буша-молодшого. І поки Шейб розказує, як він модернізував кухню Білого дому, як розбив огород з травами і корисною городиною, десь та й промайне: тільки-но Гіларі на вечір мала зустрічі деінде, Біл замовляв жирний чізбургер і величезний стейк. Овочевий суп, парову рибу і зелений салат, якими переважно харчувалася Гіларі, Буш-млд суворо заборонив на всю свою каденцію… От щоб не написали про дієту президентів, все рівно те матиме вигляд алегорій і притч « і зійшлися в двобію дві політичні сили».  

Кулінарна дипломатія, так це зветься. Бо це уже не книжки про їжу чи спогади про політика, це те, як кулінарія визначає політику.

Видання ті збирали високі рейтинги, мали високі продажі, ніхто прямо шефів у політичній зраді не звинувачував і найманих убивць не підсилав. Американці взагалі терпляче до таких речей ставляться, зрештою, перша «Поварена книжка Білого дому» вийшла ще 1887-го. Що лежить на тарілках обранців, громадяни знають – жодних тут новин. Втім, до цього моменту мова йшла про лідерів демократичного світу. Публічність, навіть в таких приватних речах, як міцність кави, що подається на сніданок, обумовлена договором між народом, який обирає президента на посаду, і президентом, який має бути готовим відповідати на будь-які питання роботодавців. А як щодо країн, де питання ставить винятково очільник і хіба тільки таке питання: «Постріл в голову чи постріл в живіт?».

Польський репортажист, добре знаний в Україні, Вітольд Шабловський пише історії про політику і кулінарію, так, саме такі притчі-історії кулінарної дипломатії, але в його сюжетах фігурують не просто політики, а диктатори. Спогади людей, з якими розмовляє Шабловський, озвучені спогади кухарів диктаторів навіть зараз, уже по смерті правителів, можуть бути небезпечними для життя тих мемуаристів та й того журналіста. І звісно що питання правдивості свідчень в такій книжці аж кричить криком – де брехня, де правда годі розібратися. Такий собі темний бік кулінарної дипломатії і разом з тим золотий бік художнього репортажу.

Сам автор здебільшого не певен, коли йому розказують правдиву історію, а коли просто в очі брешуть. Шабловський верифікує розповіді кухарів за іншими мемуарами і свідченнями про диктаторів, що уже були опубліковані, але коли ці історії не збігаються, хто сказав неправду, виявити неможливо. Тому автор то там, то тут підказує читачу, в який саме момент йняти віри герою не варто. І це, чи повірите, найцікавіші фрагменти книжки… Хоча. От там є рецепт рибного супу, який полюбляв Фідель, теж нічого так епізод, якщо ви запланували собі кубинський гастрономічний вечір на вшанування Кастро.     

Скажімо, травить байки кухар Садама. Харизматична людина розповідає про такого ж харизматика, і як любилися вони як брати, і як Хусейн об’єднав країну в єдине братство, і як війна звісно десь була, але до неї ж аж сорок км. Вітек, розповідач книжки, поки їде на цю зустріч, слухає теревені таксиста, що розповідає, як його викрали інопланетяни. Вітек навіть подумує вступити в цю бесіду, але зупиняє себе: хто я, мовляв, такий, щоби пояснювати, що він помиляється.  Брехло-таксист і фантазер-кухар, їм не треба нічого пояснювати, просто слухати.

Чи історія з кухаркою Пол Пота. Після того, як вона тричі відхилила питання, чи була вона ще й коханкою диктатора, Вітек ненав’язливо розказує нам, що вся верхівка при Пол Поті одружувалася зі своїми кухарками, і його друга дружина починала з кухні, закінчивши спальнею. Він ще раз спитає: чи любила ти Пол Пота, а чи він любив тебе. І почує якусь чергову заготовку, що не можна не любити такого. А уже після змусить свою героїню розказати, як Пол Пот жартував над людьми, говорячи «навпаки»: типу «дуже смачно», коли страва не задавалася, чи «чому так мало?», коли страв надмір. Прозорий маневр: либонь, все, що ми почули від цієї жіночки, і слід було читати «навпаки».

А цей фрагмент найсильніший. Один із респондентів волів зберегти анонімність, він годував Енвера Ходжа, червоного диктатора Албанії. Його колеги один за одним зникали з кухні, ніхто ні про що не питав. Одного дня Ходжа підказав пану К. стратегію: треба стати незамінним, щоб заслужити право жити. Висока порада часів геноциду. Кухар доклав зусиль: він випитав у сестри диктатора, як готувала їхня мати, і сам куховарив відтак за цими рецептами. Став незамінним. Нині він анонімний, він буквально втратив те, що його вирізняло.

В сюжеті про Кастро є два кухара. Один успішний і публічний, тепер він власник ресторану і часто дає інтерв’ю: точно знає, що можна говорити, що не можна – політичний глянець сяє. Раптом знаходиться друга людина, теж шеф Кастро, що тепер страждає на старечу деменцію. Плутанні фрагментовані монологи другого кухара якісь аж занадто літературні, їх вартувало б вигадати, насправді. Вони звучать як підсвідомість «глянцевого» героя. І більше всього другий чоловік боїться, що скаже щось зайве і за ним прийдуть. За ним завжди приходять, так він каже.   

І зовсім прозоре. Кухар Іді Аміна у відповідь на питання, чи був його господар людожером. А значить, чи мав шеф готувати йому людське м'ясо. У відповідь на це питання кухар розридався, мовляв, брехня то все і наклеп, і Бог все бачить. Буквально поруч тут же згадка, що диктатор згодовував своїх політичних опонентів крокодилам. І потекли крокодилячі сльози на сторінками сповіді богобоязного кухара.   

Я про такі фрагменти говорю. Коли нас залишаються один на один з головним питанням будь-якого репортажу: хто тут говорить і чи можна йому вірити? Либонь, не можна, але треба, потім розпробуємо.

«Як нагодувати диктатора: Історії, розказані кухарями» Вітольда Шабловського  (українською книжку переклав Андрій Бондар, видало «Видавництво Старого Лева») має примітну обкладинку і структуру. Вона виглядає як меню якоїсь дуже химерної харчевні. Саддам Хусейн на сніданок (рибний суп), Іді Адмін на ланч (печена коза), Енвер Ходжа на обід (шекерпаре), Фідель Кастро на вечерю (риба в манговому соусі), Пол Пот – амісбуш і десерт (салат з папаї). Найкривавіші сторінки другої половини ХХ століття поєднуються в один, високої якості, зауважте, обід… Весь світ – кнайпа, і тільки деякі з нас тут – шефи.

Новини партнерів