Мир, прогрес, права людини – ці три цілі нерозривно пов’язані. Неможливо досягнути якоїсь із них, нехтуючи іншими.
Андрій Сахаров, фізик, правозахисник, дисидент, громадський та політичний діяч, лауреат Нобелівської премії миру

«Західний фронт»?

31 січня, 2018 - 18:37
Фото Reuters

Не варто тішити себе ілюзіями: ухвалені Сеймом Речі Посполитої зміни до Закону про інститут національної пам’яті, що отримали в мас-медіа назву «антибандерівського закону», насправді є спрямованим проти Української держави та всієї української нації законодавчим актом.

По-перше, вістря його спрямовано проти українських націоналістів як таких, тобто проти всіх, для кого незалежна і соборна Україна є головною метою політичних дій. Бо ж націоналізм у науковому розумінні – це той політичний рух, який кладе почуття патріотизму в основу своєї ідеології і практики. За Коротким Оксфордським політичним словником (який складали не «бандерівці»), «націоналізм – це перетворення відданості своїй нації у тверді принципи й програми». Словник ілюструє розмаїтість націоналістичних течій на прикладі партії Індійський національний конгрес напередодні здобуття Індією незалежності, яка змогла об’єднати під прапором націоналізму такі дуже різні постаті, як модернізатор та апологет раціонального економічного планування Джавахарлал Неру, поміркований марксист Крішна Менон та противник всебічної індустріалізації країни аскет Мохандас Ганді, знаний більше як Махатма. Описує словник і розмаїття ідейних течій усередині сіонізму – від соціалістичних до правоконсервативних.

Українці нічим у цьому плані не відрізняються від інших націй: скажімо, у створеній 1944 року з ініціативи УПА Українській Головній Визвольній Раді (УГВР) були представлені на платформі відтворення самостійної Української держави представники різних політичних течій – від консерваторів і лібералів до соціалістів. Президентом УГВР став член Центральної Ради у 1917-18 роках Кирило Осьмак, а першим віце-президентом – віце-маршалок польського Сейму у 1935-39 роках Василь Мудрий. Усі вони відтепер «злочинці». Як і «колаборант» Степан Бандера, що у 1941-44 роках сидів за колючим дротом нацистського концтабору Заксенхаузен…

По-друге, звернімо увагу на часовий діапазон, який стосується «злочинів українських націоналістів»: 1925-1950. У 1925-му Степан Бандера ще вчився в гімназії, тобто про «бандерівців» у ті часи говорити якось не випадає. А в 1950-му в Польщі ствердилася вже комуністична влада, яка безжально знищувала польських патріотів (як це робилося, показує хоча б уславлений фільм Анджея Вайди «Катинь»). Ба більше – ця влада піддала репресіям і тих комуністів, які вели мову про «особливий польський шлях до соціалізму»; скажімо, генсек Польської робітничої партії (так звалися тоді комуністи) Владислав Гомулка втратив у 1948 році посаду через «правонаціоналістичні погляди», через рік був виключений з партії, а ще за якийсь час – відправлений за ґрати. Й от віднині опір цій злочинній владі з боку українців (які тоді стали жертвами операція «Вісла») кваліфікуватиметься в Речі Посполитій як «насильство, терор і порушення прав людини». Цікаво, що такий самий опір цій же владі з боку поляків вважається (і справедливо) героїзмом. Панове, хіба це не расизм у чистому вигляді, не ставлення до українців як до «унтерменшів», щодо яких будь-яка влада, аби була польська, має право робити все, що завгодно, а вони не мають права захищатися?

І, до речі, яка могла бути «співпраця з Третім рейхом», в якій звинувачено українських націоналістів, у 1925-му чи 1950-му? Історію в Польщі вчать?

По-третє, закон цей (як й інші польські законодавчі акти останнього часу) містить термінологію, що її навряд чи можна потрактувати інакше, ніж оформлення поки що в латентному вигляді претензій на українські території. Чим інакше пояснити використання в ньому терміну «Східна Малопольща» для позначення Східної Галичини, яка майже вся входить до складу України? І Волинь, і Східна Галичина, за рішенням Ради Антанти, не були власне Польщею – «лінія Керзона» проходила приблизно там, де нинішня польсько-український кордон. Ці території, як зазначав не хто інший, як Юзеф Пілсудський, були приєднані до Речі Посполитої внаслідок «військової окупації»; тоді ж окупанти вигадали й «Східну Малопольщу». Що ж, не випадково, мабуть, шаленіють «антифашисти», які діють при «Комитете спасення Украины» в Білокам’яній: «"Бандерве хана". Польша дала старт возвращения Восточных Кресов». До речі: чи не надто часто польському законодавстві останнім часом фігурує термін «східні креси», який стосується – крім України – ледь не половини Білорусі й литовської столиці Вільнюса?

До речі, чим принципово відрізняється з правової точки зору позиція Росії, де Слідчий комітет порушує кримінальні справи проти українських вояків, які діють на території Української держави проти окупантів, тобто вважає Україну сферою своєї юрисдикції, від позиції Польщі, яка веде мову про «злочини», скоєні поза територією Речі Посполитої вояками УПА проти польських окупантів (нагадаю, що як би там не було, проте у формально-юридичному сенсі Східна Галичина й Волинь з осені 1939 року стали складовими УРСР, що була однією з попередниць нинішньої України)?

А на загал мотивація тих, хто розробив законопроект і голосував за нього, як на мене, зовсім не зводиться до істерично-шовіністичної (хоча й не виключає її). Йдеться про раціонально побудований документ, який містить аж дві стратегії, що доповнюють одна одну, а в певній ситуації можуть злитися воєдино. Перша – створена, як видається, в ідеологічному штабі правлячої партії – має на меті якнайповнішу асиміляцію значної частини українських заробітчан, яких на території Речі Посполитої вже понад мільйон, і ще для стількох же наявні вакансії. Бо ж ким стануть ці українці, якщо їм де-факто буде заборонено виявляти своє українство в політичному сенсі цього слова? Адже таке виявлення неможливе без вилучення з нього його національно-визвольної складової. Ба більше: й ідентичність, пов’язана з «червоним» українством, теж значною мірою під забороною: 1925 рік і пізніше – то доба «розстріляного Відродження», яке відбувалося з санкції комуністичної влади в СРСР й УСРР, а разом із тим охоплювало й територію Західної України; КПЗУ та її легальна й нелегальна діяльність, спрямована проти польської окупації, однозначно підпадає під дію модифікованого закону. Ясна річ, що в школах Польщі для дітей заробітчан (нехай і з викладанням українською мовою) формуватимуть світогляд, у якому все українське зводитиметься до фольклорно-етнографічних елементів і в найкращому разі до княжих часів. А з галичанами взагалі все зрозуміло: вони-бо насправді «малополяки»!

Щодо всіх заробітчан це, зрозуміло, не пройде, чимало з них збирається повертатися до України, проте певна кількість має намір осісти в Польщі надовго чи назавжди. То чом би не зробити з них кілька сотень тисяч поляків, поліпшивши таким чином демографічну ситуацію (адже польські громадяни, у свою чергу, в немалій кількості виїздять на заробітки за кордон)?

Друга стратегія, яку, схоже, виробив ініціатор законопроекту – шовіністична партія Kukiz'15 – полягає в підготовці політико-правової бази для анексії (в разі вкрай несприятливих для Української держави подій) Західної України. Не варто вважати цю гіпотезу фантастичною: в польській історії ХХ століття таке вже було, коли в 1938 році влада другої Речі Посполитої спершу підтримала нацистський аншлюс Австрії, потім – претензії Гітлера до Чехословаччини, потім вимагала, щоб її допустили до участі в Мюнхенській угоді, а після того силою й шантажем відхопила у чехів Тешинську область, діючи у тісній співпраці з нацистами (то хто колаборував на державному рівні?). Як писав Черчилль, «Польща… з жадібністю гієни взяла участь у розграбуванні та знищенні Чехословацької держави». Зважаючи на всебічну глорифікацію владою нинішньої Польщі часів другої Речі Посполитої, не можна відкидати можливість того, що хтось знову спробує вбратися у шкуру гієни, геть забувши уроки історії…

А ще не можна не зважати на те, що, за даними соціологів, понад 50% поляків підтримують політику правлячої партії. Тож відкрито чи не відкрито проти України «західний фронт»? Якщо ще й не відкрито, то сили для його розгортання сконцентровані, й тільки від рішучої політики офіційного Києва та українського громадянського суспільства залежить, чи наважиться хтось спробувати реалізувати гасло, написане на футболці польської активістки, що прийшла на відзначення сторіччя незалежності України у рідному місті Михайла Грушевського княжому Холмі (він же Хелм): «Львів – польський, Донецьк – російський».

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments