Зерно окремо від плевел
або Як протидіяти щупальцям «русского мира»
Емоційна дискусія, імпульс якій надав блог у Фейсбуці очільника Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича (для спрощення назвемо її «дискусією про Висоцького, Булгакова та Цоя» - сподіваємось, що читачі зрозуміли про що, власне, йдеться) – здається, ця дискусія не те що починає вщухати, але принаймні, переходить у більш раціональний режим. Це добре, адже прихильники протилежних позицій мають можливість дещо «охолонути» та «звірити годинники». А мова, між іншим, йде про дуже важливі речі, і якраз тут буде вельми доречним згадати слова Гете: «Кажуть, що між двома крайніми позиціями, посередині перебуває істина. Це – не так, там перебуває проблема». Тобто, треба копати «глибше».
Про що сперечаються? У другій, дещо пом’якшеній, заяві Володимир В’ятрович акцентував на тому, що він не закликає до заборони Висоцького, Булгакова, Цоя або інших відомих діячів російської культури (до речі, як пересвідчився автор цих рядків, в «мережі» дещо схожі заклики вже присутні – бо йде війна з Росією, отож, все російське є апріорі ворожим…»). В’ятрович лише звертає увагу суспільства на те, що згадані митці можуть бути інструментами російського імперського ідейного впливу в Україні, стати щупальцями «русского мира», що є небезпечним для народу, для нашої національної ідентичності. Слід сказати, що це – речі дуже серйозні. І тут треба ретельно розібратись, попри те, що в «мережі» є й такі відгуки: «Про що ви сперечаєтесь, ідіоти?! Економіка в такій кризі, а ви…».
Чи може творчість Булгакова, Висоцького, Цоя стати знаряддям російських ідеологічних маніпуляцій в умовах війни? Слід бути чесним – так, цілком може! Так само, як і творчість Шиллера нацисти у 30-х роках прагнули поставити на службу «арійському світу» (які пишні костюмовані фільми тоді знімались про життєвий шлях цього генія!). Те ж саме робили вони й з творчістю Вагнера, Ніцше й Гегеля (варто визнати, що ці великі, проте… сказати б …«неоднозначні» у своїх поглядах люди давали для цього певні приводи – це тема окремої розмови). А хіба не використовували спадщину знаменитого Ред’ярда Кіплінга для пропаганди величі «Британського світу» (він таки був величним, тільки, боюся у ірландців, чималої частини шотландців та індійців – дещо інша думка). А хіба видатний норвезький письменник, нобелівський лауреат Кнут Гамсун не пропагував свого часу ідеї Третього Рейху?
Отже вихід тут дуже простий й складний водночас: дорослішати, читати й вивчати творчість визначних діячів культури з першоджерел (!), а не на основі стереотипів, часто вкрай примітивних. Тоді ми зрозуміємо, що спадщину справді непересічних людей не можна зводити лише до політичної складової, хоч і вона дуже важлива (між іншим, хитромудрі радянські літературознавці колись писали так: «Звісно, Достоєвський – реакціонер, але ми беремо його творчість собі, бо об’ективно він… »). Тоді нам стане ясно, що Цой – аж ніяк не тільки «голка, наркотики, надрив»; краще згадаймо його знамениту пісню – заклик часів Перебудови «Перемен, мы ждем перемен», і що Булгаков – значно складніше явище, аніж стереотипний «Майстер». Можна не сприймати його роман, проте сторінки, присвячені духовному двобою Понтія Пілата та Йешуа – це глибоко і серйозно; при цьому, так, дійсно, Булгаков був українофобом і на цьому грали, грають і гратимуть.
Окремо варто сказати про Висоцького. Чи всі знають, що перу цього «барда», «улюбленця долі», (закордон, концерти, машини, гроші, жінки…), «наркомана», навіть «агента КДБ» (пишуть і таке) належать такі нещадні, до себе насамперед, рядки:
Я никогда не верил в миражи,
В грядущий рай не ладил чемодана. -
Учителей сожрало море лжи –
И выплюнуло возле Магадана.
И я не отличался от невежд,
А если отличался, очень мало.
Занозы не оставил Будапешт,
А Прага сердце мне не разорвала.
Це написано 1979 року, за одинадцять місяців до смерті. В певному сенсі, підсумковий вірш. Чи не правда, читачу, що саме з цієї сповідальної поезії цілком ясно, чи можна вважати Висоцького знаряддям пропаганди «русского (а точніше «рашистского») мира»?
