Нації, де переважають «нейтральні»... неминуче засуджені на смерть і рабство.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист

Зондаж...

За яких обставин матиме перспективи утопія «суверенного Криму»?
29 січня, 2020 - 11:00

У травні 2019 року словосполучення «суверенний Крим» здобуло неабияку рекламу. 21 травня у Сімферополі на мурал із зображенням російського президента Путіна в однострої флотоводця хтось наніс трафаретний напис із текстом: «ФСБ, давай пограємо? Е2 — Е4. Тепер твій хід, с***а». Підписів на трафаретці було два: «Телеграм-партія незалежності Криму» і «Суверенний Крим» з адресою однойменного Telegram-каналу. Хід у відповідь не забарився. 29 травня у Московській області був затриманий автор цього каналу 25-річний Максим Сосна. Потім, щоправда, з’ясувалося, що Максима звуть Віктором. І на тому, здається, історія з «суверенним Кримом» поки що завершилася. Невідомо, чи мав Максим-Віктор Сосна хоч якесь реальне відношення до появи трафаретки чи це провокація спецслужб; невідома (зі зрозумілих причин) і чисельність прихильників ідеї суверенітету Криму.

Натомість фактом є те, що до 21 травня цей Telegram-канал мав близько 150 передплатників і публікував роздуми про суверенітет Криму «без Росії і без України» й обстоював «суверенітет Кримського півострова», критикував дії Росії, яка «використовує Крим в якості військової бази, піддаючи кримчан загрозам і санкціям», і виступав за громадянські і політичні свободи, вільні міжнародні зв’язки Криму з розвиненими країнами, скасування цензури. Ось приклад одного з монологів автора Telegram-каналу: «Будут сняты санкции — вернутся старые рынки, которые запросто отвоюет украинский бизнес, а «Крымский мост»? создаст новый транзит на Кавказ, о котором этот самый бизнес давно мечтал. А что выиграет Крым? Мы получим право самостоятельно строить международные отношения и вести внешнюю политику. Наш аэропорт станет принимать самолеты из любой точки мира, и санкции также будут сняты. При таком раскладе Крым создаст такой инвестиционный климат, о котором даже и не мечтал. Ура-патриоты и другие поехавшие олигофрены двух стран, конечно, будут брызгать слюной, но если не обращать на них внимания, то можно будет невооруженным взглядом наблюдать, как все мы богатеем и развиваемся. Абсолютно все».

І знов-таки, невідомо, чи йдеться про ідеї, які втілилися у вільне об’єднання навколо Telegram-каналу щирих прихильників усього переліченого, чи про створену ФСБ пастку з «підсадних качок» для виявлення кримських дисидентів, чи про гримучу суміш першого та другого.

На початку літа 2019-го в Інтернеті можна було знайти коментарі щодо долі Віктора Сосни, заарештованого на два місяці за підозрою (лише за підозрою!) у нанесенні трафаретки й утримуваного в одиночній камері з висуненням звинувачень, які можуть мати наслідком десятирічне ув’язнення. Мовляв, неначе вже повернулася доба сталінщини, коли навіть неумисне пошкодження зображення «великого вождя» вело до відправки «злочинця» до ҐУЛАҐу... А далі обговорення затихло. І щодо самого Сосни, і щодо висловленої ним ідеї. Останню ж, як видається, слід тримати в полі уваги. Й ось із яких причин.

Передусім відзначу, що антиросійські настрої в Криму існують не лише в проукраїнських середовищах, а і серед активних учасників антиукраїнського табору минулих років. Одні відзначають, що Росія веде на Кримському півострові типову колоніальну політику, інші — що бути росіянином і громадянином Російської Федерації це різні речі. По-своєму афористично про це сказав один із ветеранів севастопольського антиукраїнського руху: «Севастополь — город русский, но не российский!»

Далі (і це, мабуть, головне) у Криму після розпаду СРСР виросло покоління, якому чужа і навіть ворожа російська політична практика, яке звикло до українських свобод, але водночас — у силу нехтування офіційним Києвом своїх обов’язків, і не лише на півострові, щодо боротьби проти російського неоколоніалізму, — вкрай дистанційоване від українських культурних процесів. Це покоління перебуває у сфері впливу переважно російської культури (за виїмком політичної) з домішками західної. Для цієї молоді навряд чи органічним є обожнювання Путіна (і взагалі будь-якого московського самодержця), але й українські лідери та політичні рухи їй чужі. Взагалі, орієнтація на Росію у тих жителів Криму, у яких вона яскраво виражена, видається, передусім пов’язана з орієнтацією на особисто Путіна. Скажімо, знаний кримський блогер, який виступає під ніком «Александр Горный» і на всі заставки ганить Україну, водночас, якщо вчитатися в його дописи, не менш активно ганить і російську державну машину — ясна річ, за винятком Путіна. А якщо події раптом винесуть Путіна «за дужки»?

Нарешті, не варто забувати про чинник західних санкцій і бодай часткової економічної блокади Кримського півострова Україною. Якщо і перше, і друге буде продовжене на тривалий час, ідея «суверенного Криму» як порятунку населення від негараздів набуватиме все більшої і більшої популярності. Адже, на думку Віктора Сосни, у такому разі «будуть зняті санкції», «повернуться старі ринки», передусім українські, а водночас повернеться й «український бізнес» (схоже, він сприймається як більш цивілізований за російський...), натомість Крим «отримає право самостійно будувати міжнародні відносини і вести зовнішню політику» (а також «приймати літаки з будь-якої точки світу») і «створить такий інвестиційний клімат, про який навіть і не мріяв», тобто «суверенний Крим» багатітиме й розвиватиметься...

Кажуть, що у Росії Путіна сепаратизм неможливий. Ні, він і можливий, і реальний, але тільки в одній формі — ще більш антидемократичній, ніж кремлівський режим. Скажімо, Чечня має практично необмежене внутрішнє самоврядування, засноване зовсім не на Конституції Російської Федерації. Ясна річ, не всі керівники автономій мають статус Рамзана Кадирова та його можливості, проте загальний принцип саме такий: чим потужніша підтримка режиму Путіна та його особисто, тим більш сепаратно живе регіон.

Ясна річ, ідея «суверенного Криму» — це сепаратизм зовсім іншого типу. І йому розвинутися за Путіна ніхто не дасть. Але що станеться після Путіна?

І класична тоталітарна, і сучасна неототалітарна держава з імперськими амбіціями завжди значною мірою замкнені на свого «великого вождя», на його всевладдя і на його культ. Коли в силу обставин змінюється лідер, змінюється все. Державна конструкція «провисає» у повітрі, її опори — від регіональних «вождів» до екзальтованих «представників народу» — стають ненадійними, починається боротьба за владу між «спадкоємцями престолу», послаблюється цензура... У випадку Росії все це примножиться: для олігархів і політичної верхівки проблемою проблем уже сьогодні є зняття західних санкцій. Якщо Путіну не вдасться переграти Захід у  цьому плані, якщо санкції залишаться, то нова влада (чи то висуванець номенклатури, умовний «Медвєдєв», чи то лідер протестного руху, умовний «Навальний») неодмінно спробує «скинути баласт» негативної путінської спадщини. Ніхто з них не захоче (і не зможе, не викликавши опір з боку «кримнашистської» частини населення) просто припинити окупацію й повернути Кримський півострів Україні. А от на «суверенний Крим» вони погодяться — це може стати для них виходом із глухого кута. Досить дати можливість вільної пропаганди ідеї кримської незалежності і практичної мобілізації під гаслами суверенітету населення, невдоволеного кремлівським правлінням, — й утопія може стати реальністю. Ясна річ, обгорнена в яскравий фантик народного волевиявлення та референдуму під міжнародним контролем...

Можна припустити, що події навколо Telegram-каналу «Суверенний Крим» і трафаретки на муралі з «флотоводцем Путіним», — це зондаж з метою оцінки реальності сценарію постпутінської «суверенізації» півострова. При цьому нечисленні поки що щирі прихильники ідеї «суверенного Криму» можуть і не здогадуватися, що їх використовують як пішаків у великій грі...

У минулі роки команди різних президентів України проводили на півострові не найкращу політику. Вони заплющували очі на шалену російську пропаганду, на активну діяльність фінансованих з-за «поребрика» організацій, на засилля місцевих напівкримінальних груп тощо. Тобто у покоління Віктора Сосни — 20—30 літніх кримчан — є підстави мати претензії до офіційного Києва. Чи можна перетягнути це покоління на український бік? Це залежить від того, як у найближчі роки розвиватиметься Україна. Є підстави для таких претензій і у кримських татар, також переважно молодих.

Інакше кажучи, до утопії «суверенного Криму» варто придивитися і зробити висновки. Інакше гасло «Крим — це Україна» може залишитися лише гаслом.

ГОЛОС ІЗ «ФЕЙСБУКУ»

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ