Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців
Павло Скоропадський — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Гетьман Української Держави

100 баксів авансу

12 серпня, 2021 - 11:05

Ця історія трапилася десять років тому, коли я ще жив у Києві. В якийсь момент постала потреба переїхати на нову квартиру. Вимоги були прості – я шукав найкращі можливі варіанти за найнижчу ціну. Хотілося, щоб квартира була біля метро (бажано – червона чи синя гілка), була світлою й чистою, а не скидалася на склад совєтських меблів, мала необхідну побутову техніку. Бажаними були також красивий вигляд з вікна, біля якого я збирався писати безсмертні твори, доброзичливі господарі, з якими я ніколи не буду бачитися, тихі сусіди і прибраний під’їзд. І ціна щоб не кусалася, і за останній місяць наперед гроші не брали. Словом, мої вимоги й бажання були абсолютно стандартними.

Та виявилося, що знайти квартиру за такими вимогами і не за всі гроші світу – майже нереальне завдання. Власники київських квартир свої помешкання люблять більше за власних дітей, бо описують їх, мов якісь божественні хороми, жити в яких – не тільки насолода, а й велика честь, за яку ще треба позмагатися, довести, що ти гідний цієї розкоші, розказати свій родовід до сьомого коліна, запевнити, що ніколи в житті не пив і не курив, статеве життя тебе не цікавить, бо концентруєшся тільки на роботі і більшість часу саме на місці праці й проводиш. Ідеально було б, якби ти зняв квартиру, але не приходив на неї, бо жив на робочому місці.

Хоча в нас вважається, що найбільше брешуть політики, синоптики і астрологи, та особисто я переконаний: найбільші брехуни – після рибалок, звісно – це власники нерухомості. Їхня «затишна квартира поряд з метро» виявляється притоном десь далеко за Києвом, «свіжий ремонт» ‒ засмальцьованими шпалерами і липким лінолеумом, «просторі й великі кімнати» ‒ мереживом лабіринтів поміж безкінечними ліжками, шафами, столами, старими кріслами і різним непотребом, «адекватні господарі» ‒ маніакальними шпигунами, які заглядають тобі у вікна і весь час намагаються проникнути в квартиру, поки ти на роботі. Я би й ворогу не побажав шукати квартиру в оренду в Києві, це – пекло!

Але після довгих пошуків мені раптом пощастило. На сайті оголошень я побачив свіжу публікацію про «затишну квартиру за триста метрів від станції метро «Політех», ціна була нижчою, ніж середня на ринку, фото були дуже привабливі, а сам власник писав, що живе за кордоном і тому хоче здати свою квартиру інтелігентній, надійній і порядній людині, схильній до чистоти й порядку (як точно він мене описав!) на довгий строк, оплата буде щомісяця на банківську картку. Ціна настільки низька через те, що пожилець фактично ще й доглядатиме за квартирою власника, такий собі режим абсолютної довіри й лояльності. Я одразу ж подзвонив на вказаний номер і виявився першим охочим подивитися квартиру.

Помешкання було справді розкішним, просторим і чистим, а вхід у метро було видно з вікна. Ідеальний варіант! Власник був дуже приємною і ввічливою людиною, ми швидко про все домовилися. Він попередив, що сьогодні квартиру прийдуть дивитися ще кілька людей, тому якщо я точно хочу її знімати, то маю дати йому якийсь символічний аванс – наприклад, 100 доларів. У такому разі наступним бажаючим він просто відмовить і квартира дістанеться мені. Ясна річ, я витягнув американську купюру, ми потиснули один одному руки, підписали на коліні якийсь стандартний договір, він навіть сфотографував мій паспорт, після чого ми розпрощалися – заселятися можна було через три дні.

Добре, що перед самим переїздом, уже збираючись викликати таксі, я передзвонив власнику. Виявилося, номер не обслуговується. Щось усередині мене дзенькнуло, але я все-таки поїхав до тієї квартири. Після довгих спроб увійти до під’їзду з’ясував у сусідів, що та квартира здається подобово. Значить, шахрай винайняв її на добу і за цю добу показував охочим зняти її в довгострокову оренду, і в кожного брав «символічний аванс».

Шкода, що мені не вдалося там пожити, бо квартира і її розташування мені справді подобалися. Зате це був непоганий урок на все життя: тепер, коли я бачу щось дешеве і якісне, то не радію, а підозріло кривлюся. Адже знаю, що якісне дешевим не буває. Я це добре затямив, бо цей урок коштував мені рівно 100 баксів.

Новини партнерів