Артнюх із провенансом і без
На безлюдді, яке трапляється на Андріївському узвозі лише рано-вранці, можна вловити, як він тихо скаржиться, швидше за все, тим, до кого звик, мовляв, «як же ви так зі мною», а казали, що любите. В усякому разі, у мене після останньої реконструкції, яка вже починає забуватися, це відчуття прижилося і не полишає. Живучи поруч, гуляючи та пробігаючи у справах то вниз, то вгору постійно розумію — аркуш чекання з усіма реконструктивними недоробками щільно затягнувся, а зайва богемність чи пристойна універсальність, зрозуміло, і спочатку Андріївському були не потрібні. Маскувальних халатів на фасадах, хоча і поменшало, і вони, можливо, коли-небудь зникнуть, але театральна коробка, що нахабно вгніздилася, цей похмурий саркофаг, як мені здається, зовсім не відповідає витонченому улюбленому театру, приготувався жити довго, як і низькоякісна пропозиція на частенько малоцікавих розкладках. На щастя, Андріївському узвозу притаманна унікальна ознака — самоочищатися, зберігаючи шарм вулиці, з накладом в один примірник, ніби підтверджуючи цю думку. А я квапилася до студії мистецтвознавця Стаса Скорика. Ганчірковий фальш-фасад, покликаний імітувати європейську свіжість, раптово надувся вітром, скорчивши мені комічну гримасу — мовляв, нічого мудрувати, адже акценти Андріївського неможливо витравити і, нарізуючи понти, слід пам’ятати, що тут ще люди і заробляють свою копієчку.
Сьогоднішні проблеми і зовсім не варто озвучувати, і так зрозуміло: у когось зовсім кепсько, у когось навпаки — низький старт на придбання, а кому й продавати нічого. Виходить, тут як завжди — відчай і захоплення можуть уміщатися в одній миті. Артсвіт для початківців може стати і чорною дірою, адже набуваючи щось дріб’язкове, може, другого ґатунку, за смішні гроші, але ще інколи, можна зав’язнути в плутаній системі ціноутворення, а тому, якщо не глобальне обдурення (воно загрожує в основному серйозним покупцям, то факт викинутих на вітер грошей вельми прогнозований). Мабуть, добре тим, хто купуючи, скажімо, вподобану дрібницю — картинку — лише тому, що та торкнулася душі, схвилювала та коштувала недорого, але буває, що це і вся місячна зарплата для когось.
У цьому разі малоцікавий сам провенанс (історія роботи, володіння), адже у наївних усе за коханням, знаю не з чуток. Усі ці думки танцювали у вирі дружньої бесіди в атмосферній студії артконсультанта Стаса Скорика, яка дивиться своїми вікнами прямо на Андріївську церкву.
— Знаючи, що у вас фаховий нюх, який формувався не лише під час навчання в художній академії в Києві, але і з галерейного досвіду, дилерського. А зараз ви не лише артконсультант, але і куратор дуже цікавих виставкових проектів, що по-новому знайомлять зі спадщиною митців від 1960-х років до 1990-х. Та все ж я поставлю зовсім практичне запитання: ви можете допомогти новачкові, чи чесно ви йому скажете, варто йому купувати те, що він обрав і за скільки? Адже чудово знаю, що бувалі та досвідчені експерти, як і аукціоністи, вміють тримати напругу, підігрівати або охолоджувати інтерес, чітко розпорядитися інтонаціями й упевненістю.
— Артдетективних байок наслухався досить, і про підробки (фальшивки) і лжемеценатство, коли гроші ніби даруються, але натомість береться робота, а то і декілька, а це вже почерк комерсанта, що працює в довгу, про хитрих дилерів, про гучних мисливців за аукціонними пропозиціями. Якщо раніше, до 2008 року, в Києві я знав до 100 колекціонерів, багато з яких часто просили повідомити йому першому, якщо трапиться потрібний інтерес, то зараз я знаю з них не більше 20. Збирачів значно більше, але через загальне зубожіння, певна річ, різною мірою, набагато більше пропозицій, ніж покупців. Зараз продається швидше дещо в скромному грошовому сегменті.
— Але відкриття можуть підтверджувати і за гроші. Я навіть знаю одну схему: експерт може бути пов’язаний грошовими інтересами з дилером. Він, бачачи і чітко розуміючи, що робота справжня, нехай з усілякими обмовками, бракує її. Далі починається процедура, що вимагає особливого мистецтва паузи. Дилер знову знаходить вас, купує картину за скромненьку суму, зазвичай невимовно тішить того, що продає, який уже і не сподівається хоч щось виручити. А далі картина може бути продана за хороші нулі, якщо пощастить, і докопатися до суті просто неможливо. Все ж артнюх або є, або його немає, чи можна набити око?
— Звичайно, можна накопичити досвід, посилити нюх, загострити око, але для мене головне любити, як голосно це не звучить, свою справа. Дилер навіть часто не знає цінність речі, не має фахової бази, взагалі може прийти з іншої галузі. Ним рухає основний інстинкт — забезпечити для себе гідну маржу. У багатьох галереях уже узаконена комісія в 30%. Мені ж допомагає гідно оцінити роботу не лише серйозна базова освіта, але і пристрасть пізнавати, постійний пошук усе нових і нових джерел, світу митців, яких я дуже добре знаю. Відкриття — воно трапляється будь-де, головне, уважно дивитися в усі боки. Буває, що цікавість, знання та дбайливість живуть в одному фахівцеві. Найвищу ціну, наприклад, артдилерів у першій лінії, в яких думки дозріли виставляти, скажімо, в галереї, лише перевірені роботи і не грішити своєю відвертою спритністю. Оскільки нефахова охайність може роками не подавати сигналу, а потім раз — і все оголюється: злукавив раз-два хоч і вміло обрубав намір, щоб стати невидимкою, але це зазвичай не виходить: поступово створюється лінія обману й аудиторія неодмінно здується, зауваживши невтішні подробиці ділового пройдисвіти, що вміє впарити та пропхнути. Виходить, що «карнавалити» на нашому ринку непомітно вельми складно і невигідно.
— Яка спокуса може стати підніжкою в світі артконсалтингу. У мене головним чином не посилиться так глибоко дослідницька робота, щоб не упустити, що заробляти треба. Та все ж прагну називати завжди ринкову ціну об’єктивно. Якщо запитаєте в чому ж вигода, то відповім так — провенанс, хоч і у переносному розумінні, важливий і для самого консультанта: до мене прийдуть ще, хоч я і не рекламую себе спеціально, просто мої контакти передадуть сарафановим радіо. Зараз у нас стало менше, я б сказала, класично стійких колекціонерів, але з’явилися молоді очі, що горять. Це, наприклад, плем’я айтішників. Ці покупці вже володіють знаннями нехай інколи і хаотичними, але вельми розлогими. А це вже здобуток. У них є гроші і, головне, — все життя попереду, і ваговиті експлуатаційні витрати дозволяють не опускатися до лікнепу. Я б сказав так — міняється замовник, а з ним і його консультант. Вочевидь, що навіть Covid не перешкода, адже бажання жити лише загострюється, а знання в артпросторі вельми потрібні. У вас вже було декілька цікавих проектів, що знайомлять з яскравими українськими художниками «Живописний заповідник», «Історія сучасності», а зараз, знаю, ви працюєте над проектом що розповідає про художників 1990-их років, поєднавши своє життя і роботу в одному сквоті 1990-1994 рр. на вулиці Паризької комуни (зараз Михайлівська). Вони увійшли до історії як Парк комуна. Де ж у нас буде можливість побачити ці роботи?
— Вже домовився з приватним музеєм у Луцьку, але раз у раз переносимо відкриття. Covid увесь час диктує свій розклад. У мене, зате, є час узяти інтерв’ю у митців, які стануть героями експозиції, поглибити враження від бунтарів у мистецтві, і багато з них нині стали дуже відомими художниками.
— Оскільки ви такий чесний експерт, оцініть і ось цю роботу, яку я принесла з собою, купила її років 20 тому випадково, тобто провенанс мені не відомий.
Поки Стас уважно вивчав картину, я чітко вловила, що фінансова цінність не надто мене цікавить. Я любила її завжди і любитиму, продавати її не збираюся, і картина чудово це розуміє. Вірніше, ті пані, які змальовані на ній, — яскраві та швидкі, як саме життя, яке все шелестить і шелестить, ніби воно на побачення біжить.
Добре все ж купатися в коханні. І не лише картинам.
