Бакота. Місце сили
Є в Україні унікальне місце, яке автор цих рядків вважає одним із найкрасивіших в Європі. Це Бакотська затока – розлив Дністра на Хмельниччині. Тут у радянські часи штучно затопили цілу долину, в якій розташовувалося село Бакота. Рибалки досі розповідають, що на дні риба живе в будинках і господарських прибудовах. Але це, звісно, жарти. Словом, села не залишилося, але все ще існує скельний монастир на узвишші. Старі печери, справжні дикі нори в горі, споглядають і благословляють води Бакотської затоки.
Ось уже тиждень я живу тут, засинаючи і прокидаючись з виглядом на Бакоту й монастир нагорі. Все задумувалося як звичайна риболовля, але стало чимось важливішим і глибшим. Адже в такому місці йдеться не так про погоню за судаком, як про контакт із природою. Про правильні запитання й пошук відповідей у собі. Про спокій, який наповнює.
Знадобилося цілий тиждень, щоб зрозуміти (або ж пригадати) базові, прості речі. Наприклад, усвідомити, що для життя нам не так вже й багато треба. Десь далеко триває погоня за кар’єрою й зароблянням грошей, за автомобілями й квартирами, за проєктами і роботами, за кредитами і відповідальністю, планами і амбіціями. А тут, над водою Бакоти, все простіше. Тут усвідомлюєш, що людина може спокійно й щасливо прожити без усіх цих «потреб» і вигаданих бажань.
Тут є джерело з водою, в лісі навколо вдосталь хмизу й гілляччя, у Дністрі – повно риби. Збудувавши собі нехитре укриття від злив, людина може просто жити тут. Не лише тиждень, а й ціле літо. Може, сам так і варто жити? У цьому місці усвідомлюєш, що жодні моря й закордони насправді тобі не потрібні.
І розумієш, що новини й поточне політичне життя не мають суттєвого значення. Що все прогнозовано й нудно. Коли тиждень не читаєш щоденних новин, а потім на мить зазираєш в інтернет, виявляється, що нічого не змінилося. Тобто змінилося ніби багато, але нічого нового. Без цих новин можна жити, ба навіть і треба: адже в підсумку все одно знаєш, що все змінюється тільки на гірше.
І від цього рятують краєвиди Бакоти. Тут відчуваєш, як внутрішня батарея наповнюється, а очі намагаються зловити й залишити собі цю красу. Щоб повернутися додому й згадувати кожен відтінок заходу сонця над Дністром. Щоб хотіти сюди повернутися. І не розуміти, навіщо звідси поїхав. Адже тут і справді можна жити. Втекти від усіх, від новин і цивілізації, й існувати в гармонії з природою й собою. Аби лише щоранку бачити скелі над Бакотою.
