Найрідкісніша мужність - це мужність думки
Анатоль Франс - французький прозаїк, літературний критик

Батичко

22 березня, 2019 - 11:01

Спочатку було слово. І слово це було – «Аня!».

Мені чомусь ніхто не вірить, коли я розповідаю, що своє перше слово вимовив на риболовлі. І було це слово – «Аня!». Саме так, криком і зі знаком оклику, воно з мене вихопилося. Зі страху. Бо того дня з невідомих мені причин доглядати за мною мав мій хрещений батько. А що йому на місці не сиділося, то він взяв мене – ще зовсім дитинча! – з собою на риболовлю. Рибу він ловив на вузенькому каналі, тож в якийсь момент перейшов з вудкою на протилежний берег, а я за цим із жахом спостерігав, думаючи, що він покидає мене. Тоді я скрикнув йому навздогін відчайдушне – «Аня!». Просто через те, що його звати Ваня.

У такі непевні й істеричні часи, коли вся країна божеволіє перед виборами, хочеться думати щось про позитивне й хороше, згадувати людей, які ширять навколо добро. Мені пощастило мати багатьох таких у своїй родині, поталанило зустріти чимало видатних і гідних осіб у житті. Мій хрещений батько Іван – один з тих, у кого я навчився найбільше. Не йдеться про якусь вищу математику – насамперед я перейняв від нього купу простих і прекрасних вмінь.

Наприклад, мій батичко – так на Закарпатті ми називаємо хрещеного батька – навчив мене рибалити. Це основне й улюблене моє хобі донині. Кілька разів я й сам пояснював основи рибальства початківцям, тому розумію, яких нервів це йому коштувало. Вся ця заплутана волосінь, обриви, загнані під шкіру гачки, поламані вудилища і пропущені клювання! Треба бути буддистом, щоб навчити когось рибалити. Мій батичко таким спокоєм володіє – і, до речі, дуже вигідно цим вирізняється навколо нашої «італійської» родини Любків, де підвищення тону й гіперактивна жестикуляція є нормою. Крім просто риболовлі, він навчив мене ще однієї корисної штуки: чистити рибу. Бо зловити майже кожен може і хоче, а от почистити, наприклад, окуня…

У дитинстві ми з ним не лише рибалили, а й ходили по гриби, збирали ожину, шипшину й горіхи. То був початок злиденних дев’яностих, і в цих продуктах просто була потреба, але мій батичко вмів це організувати таким чином, щоб усі від цього процесу отримували задоволення. Він любить природу і перетворює кожну таку вилазку на свято. Тому наші риболовлі й збирання були ще й пікніками, на яких завжди клався вогонь і готувалася їжа. Печене сало на хлібі, картопля в золі, боґрач від мого хрещеного батька дають фору будь-якому крутому ресторану.

Як тут не згадати наші добирання до ставків і лісів! Ваня міг взяти свою доньку й мене, сісти на велосипед і повезти нас у хащу за 17 кілометрів від міста, аж під румунський кордон. Він не нарікав і не втомлювався; чи, принаймні, не показував цього нам. Хоча найбільше я любив кататися з ним на дунґові – старому мопеді «Карпати». Той більше ламався, ніж їздив, а щоб завести його, доводилося довго бігти збоку й штовхати. Тож я вмощувався на заднє сідальце, поки Ваня пробігав збоку чи не марафонську дистанцію, щоб тарадайка нарешті завелася. Я ще й підганяв його: «Давай швидше!».

Своє зацікавлення політикою я теж перейняв від нього, перші мої політичні дискусії я вів з батичком. І так це було приємно, ніби я вже дорослий і можу говорити про серйозне! Це ще одна його риса: своїм позитивним і чуйним ставленням до людей, простою житейською мудрістю мій батичко вміє підтримувати й надихати інших. Біля нього мимоволі стаєш кращим.

Дякую, батичку!

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments