Берегиня в однострої
Воістину життя є незрівнянно багатшим і часто несподіванішим за будь-яку теорію. Увесь майже тридцятилітній період відновленої української незалежності пройшов під акомпанемент суперечок між феміністками/феміністами та антифеміністами/антифеміністками (яких хоч і менше, на позір, ніж антифеміністів, та все ж чимало в Україні) про українську жінку-Берегиню. Традиціоналісти, вони ж фактично й антифеміністи, доводили і доводять, що «справжня» (драстичне визначення!) українська жінка є Берегинею родини-роду-народу. Тому її головне завдання – народжувати і бути обсадженою купочкою дітей, безперестанку займаючись їхнім вихованням та клопотанням коло власного господарства і чоловіка. І саме оте годування-доглядання-виховання всіх і вся навколо неї і є найголовнішим завданням і сенсом життя української жінки.
Колись авторці довелось вислухати одну із новітніх гендерних (слово, яке ще і до цього часу, попри вже майже 30 років його існування в українському суспільному просторі, діє на певну частину українських «володарів думок» як червона ганчірка на розлюченого бика) утопій в українському варіанті у виступі досить відомого тоді депутата-націоналіста, в якій він розповідав, що ідеалом українців посткомуністичного періоду має стати сім’я, де чоловік працює і забезпечує дружину та дітей. А дружина не працює, сидить вдома і займається знов-таки отим народженням-годуванням-догляданням-прибиранням. І при цьому бажано, щоб у «справжній українській родині» було би п’ять діточок – дві донечки і три синочки. Українська постколоніальна реальність швидко поставила жирного хреста на подібних утопіях, проте теоретичні суперечки про роль і завдання «справжньої» української жінки не вщухли і до тепер. Адже маємо приклад сусідньої Польщі, де така утопія завдяки націоналістам де в чому втілилася…
Але у нас невблаганне життя стало на бік феміністок, які доводили, що «прекраснодушним мріям» про українку-берегиню в тому варіанті, про який йшлося вище, немає місця у сьогоднішньому житті. Жорстка потреба життя, а часто і виживання перехідної доби примусили жіноцтво України не просто вийти на ринок праці, а часто брати на себе ролі, які навіть у фемінізованому державою (бо таки в СССР існував своєрідний фемінізм як політична державна практика) соціумі совєтської України вважалися чоловічими.
Здавалось би, тридцять років – достатній термін, щоб розпрощатися із різними утопіями, у тому числі і з «берегинством» українського жіноцтва. Та недаремно мовиться, що шляхи Господні несповідимі. Якраз образ українки-Берегині міцно засів у масовій свідомості. Можна сказати, що він припав до душі українському жіноцтву. Проте, о диво! Змістовне наповнення цього ідеалу радикально змінилося. Сьогодні Берегинею називається українська жінка, яка воює зі зброєю в руках на Сході України. Чесно кажучи, я була заскочена і здивована до краю, коли почула в інтерв’ю однієї із командирів бойового підрозділу твердження про те, що українська жінка завжди була Берегинею, тому вона і повинна зі зброєю в руках оберігати свою Батьківщину. От вам і остаточне вирішення питання! Хто би міг таке передбачити? Хоча, якщо згадати опір тоталітарній системі, роль у ньому жінок, то нинішня ситуація має коріння в минулому…
А між тим, кількість жінок в Українських Збройних Силах за останні 10 років зросла у 15 разів. Сьогодні Україна майже досягла показників НАТО по представництву жіноцтва в армії, їх налічується вже 11% особового складу. Мова йде не лише про гендерну рівність в ЗСУ як кількісний показник жінок в армії України, а про рівні права і можливості жінок і чоловіків у ЗСУ, а також про досягнення чітких стандартів НАТО у секторі безпеки і оборони і у цьому питанні. Тобто, реалізація гендерних принципів НАТО означає рівність як прав, так і обов’язків військовослужбовців незалежно від статі. Україна сьогодні не є членом Альянсу, але вона визнана країною-партнером. А гендерна політика НАТО поширюється не лише на країни-члени Північноатлантичного Альянсу, але і на країни-партнери. Основою гендерної політики НАТО є Резолюції Ради Безпеки ООН щодо жінок, миру та безпеки за номерами1325, 1820, 1888, 1889, 1960, 2106, 2122, 2422, 2467 і 2493.
Постає запитання, як могло статися, що Берегиня «пішла» в армію, адже берегиня і жінка-воїн – це, приблизно, як «гарячий сніг», тобто радикально протилежні речі. А між тим саме життя сучасних українців «вивело» таку формулу. Яка практика може бути більш феміністською, ніж українка у військовому однострої? Можливо, був правий Бертран Рассел, один із найвидатніших інтелектуалів ХХ століття, філософ і математик, коли говорив, що чужа теорія, пересаджена на інший ґрунт, де вже визріли умови для її поширення, вдягає місцеві шати, щоб бути зрозумілою і сприйнятою у новому середовищі? І якщо так, то фемінізм – не «західна отрута» для нашого «цнотливого» суспільства, а вимога часу, яка важко, але неухильно прокладає собі шлях у життєвих практиках і головах сучасних українців. А можливо, справа в ментальності українського жіноцтва? Це про українську жінку В’ячеслав Липинський писав, що вона «живе казкою від тисячоліть», і якби не це, важко уявити, як жінка взагалі може витримати таку тяжку долю, яка випадає українці. Бо ж що то є, те берегинство, як не казка для дорослих?
Отже, як бачимо, коли мова заходить про Берегиню в ЗСУ, то йдеться фактично про Берегиню-феміністку, жінку-воїна, яка таким чином самореалізується. І недооцінювати цих жінок не варто, стверджуючи, як то часто можна почути від пересічних громадянин, особливо старшої генерації, що українська жінка пішла воювати, бо в країні не вистачає чоловіків, здатних захистити власну Батьківщину від агресора. Як на мене, це принизливо для наших захисниць. Адже вони нічим не гірші від воїнів-чоловіків. І за це їм – честь і хвала, не кажучи вже про глибоку вдячність!
