Бережіть яйця, менеджери країни!
Старшинство яйця чи курки не визначити без Джона Брукфілда з Ноттінгемського університету. Він дійшов науково обѓрунтованого висновку: якщо говоримо про курку як біологічний вид, то, звичайно, вона з’явилася з яйця. Воно головніша. Знеслася якась істота в стані рекомбінації, у результаті ми отримали годувальницю планети, що вилупилася. Тому, турбуючись про нащадків, бережімо яйця. Елементарно!
Чи застосовні висновки містера Брукфілда для з’ясування причинно-наслідкових зв’язків у політичних сферах? Там усі гадають: політики у нас погані, бо народ нікчемний, чи населення зіпсувалося через виробничу діяльність держапарату? Наука генетика озброює нас правильною відповіддю. Уявивши Україну інкубатором на мільйони яєць, розумієш, у шкаралупі начебто всі нормальні, а лишень вилупляться з неї у завідувачі теплом і світлом, обов’язково переохолодять або перегріють генофонд. Однак народ, хоча й парять його і відморожують, залишається дієздатним. Випусти у Європу затюканого парубка з провінції, він за рік приїде із спеціальністю й грошима. Туди ж відправ чиновника з олігархом — не виживуть без кровного зв’язку з рідним адмінресурсом і бюджетом.
Нещодавно почув: «Не можна розглядати владу поза суспільством. Зміниться електорат, поміняється законодавець і чиновник». Брешете ви, хлопці! Як це може змінитися народ, якщо йому правила життя прописують дядьки при владі? Вони з яйцями неподобства чинять, а ми їм здорових курчат зобов’язані вилупити? Ні вже, отримайте, що знесли. Таких самісіньких злодійкуватих хабарників, що розсілися на вертикальних і горизонтальних гілках системи і паскудять на тих, хто нижче на сідалі.
Звідки з’являться благородні півники і курки біля керма? З яєць, звичайно. Якщо поклопочуться про них менеджери країни.
АБИ ЦЕРКВА І ДУША БУЛИ З БАТЬКІВЩИНОЮ
Правду кажучи, відкриття Джона Брукфілда не таке вже й революційне. Про роботу спадкових механізмів є дещо в Біблії. Пригадуєте? Від поганого дерева не чекай плодів добрих, і з кущів тернини урожай винограду не знімеш довіку. Інколи корисно заглядати в канони і професіоналам. Книги пророків від Ісаї до Малахії, немов червоною ниткою, прошиті мудрістю: «Любов до грошей — корінь усіх нещасть». Але, як зазначено там же, не всяк, хто має вуха, почує. Служба — справа рутинна і затягує в господарську діяльність паству з пастирями, як у трясовину. І є така думка, від лукавого, що на одній духовності храм не збудуєш. Саме ця сувора необхідність віддаляє від заповідей св. Петра і розводить православну церкву по різних патріархатах.
РПЦ багатша буде. У матеріально забезпеченому лоні, стверджують батюшки, які вийшли з вітчизняних семінарій, церкву поставити простіше. А храм для служителя — підтвердження покликання плюс джерело добробуту. Важко не спокуситися. Ось і йдуть під московські бані, як отець Федір за стільцями, задля користі. Не засуджую, але і не примиряюся. Як сказав апостол Павло: «Жоден воїн Христа не зв’язує себе справами житейськими, аби догодити воєначальникові». Інакше кажучи, «єпископ має бути непорочний, як Божий домобудівник», не уподібнюючись виконробові на ввіреній ділянці.
Чому так важко звести спільний храм у нашій країні-мучениці? Якщо православна церква — душа народу, то навіщо її від тіла на відстані тримати? Вилетить, не повернеш. Віра єдина, але шляхи українських і російських церков різні. Ось у нас в Одесі православ’я затверджували католики, засновники міста. Один із них Дюк, він же Арман Еммануель Софія-Септімані де Віньєро дю Плессі, граф де Шинон, 5-й герцог Рішельє, увічнений у бронзі за безліч добрих справ, зокрема й за будівництво православних храмів. І темні дні біографії конфесій в Україні не такі, як у старшої сестри. Знову ж таки, на прикладі Одеси. Після більшовицького погрому храмів і розгону приходів відновлювали зруйноване, на жаль, румунські окупанти. Ну так сталося: завойовники будували і відкривали недільні школи, а господарі-визволителі закривали і знищували. Щоправда, священиків тасували, немов шулери карти, і ті й інші. Немає таких парадоксів у Росії. Та й не тільки в історії справа.
Тиждень тому болгарська влада видворила настоятеля храму святителя Миколая — Російської Православної Церкви в Софії архімандрита Філіппа, у миру Васильцева. Архімандрит не диякон, тінь кидає довгу. Навіщо спільній церкві моральну втрату ділити порівну? Нехай кожен п’є свою чашу і на власний розсуд відділяє козлів від козлищ: у Москві по-своєму і в нас зі специфікою. Ми ж до свого роду — хоч через воду, а до нас рідня — серед дня, а як сонце сховається, то й не родичається. Не приїде Митрополит Кирило на свято хрещення Київської Русі, не буде в РПЦ повної радості прихожан. Як же без головного пастиря? А будь в Україні помісна церква, хто б переймався щодо складу делегацій від митрополій?
ДО І ПІСЛЯ ЧОПА — РІЗНА ЄВРОПА
Нашкодив матеріалізм і віруючим, і атеїстам. Окрім «Капіталу» Маркса, в інші життєві путівники не дивимося. А підрахунок вартості не означає розуміння цінності. Ось і пролітаємо з оцінкою власних багатств і можливостей.
Всі знають, що маскуватися властиво лише тваринним і військовим. З причин виживання. Homo sapiens же життя проводить у боротьбі за домінування і демонстрацію своєї винятковості. Природа вчить не розчинятися в соціумі і, спираючись на власну індивідуальність, знаходити своє місце під сонцем, роботу і партнерів для розмноження. За тими ж законами живуть країни і етноси. Тут доларом і гривнею краще не оперувати. Перспектива поглинання, навіть на вигідних умовах, нікого не спокушає. Народ не корпорація, готовий останню сорочку зняти, але зберегти властиву йому культуру, побут і риси обличчя, нехай навіть не дуже привабливі для інших. Якби наш інформаційний простір заселяли не лише марксисти-прагматики, то прагнення на Захід пояснювали людям просто. Йдемо затверджувати самобутність.
Аргументи очевидні. Кожен, хто хоч раз пересікав Старий Світ, знає. Їдеш від Карпат до Атлантики, ландшафти, архітектура, кухня, сервіс, мова і одяг людей міняються мало не кожні 200 км. Словаччина не схожа на Чехію, Східна Німеччина до цього часу відрізняється від Західної, у Голландії свої прикмети, а у Франції, Іспанії, Португалії й провінції різні. Але, повернувши в Чопі на схід, якщо дозволять дороги, можеш доїхати до Уралу. Теоретично і до Владивостока, але це під силу лише Путіну і нам туди не треба. Суть не у відстанях. Україна, Білорусь, Молдова, Росія, Карелія, Марій Ел, Татарстан, Комі і Башкортостан — на всьому цьому величезному просторі зустрічатимуться однаково вдягнені люди, які говорять, за невеликим винятком, однією мовою і живуть у будинках, що немов зійшли з конвеєра різних епох. У дуже схожих кафе подаватимуть приблизно одні й ті ж самі страви. І, прокинувшись у потязі, якщо ви вибрали цей транспорт, за вікном побачите будівлі складів, стовпи високовольтних ліній, перони. І доки ви не запитаєте у провідника назву наступної станції, ніколи не зрозумієте, де саме проїжджає потяг.
На заході зберігається ідентичність етносів, на сході вона розчиняється майже без сліду. З вікна уявного транс’європейського експреса ми можемо краще розгледіти перетворення яскравого одягу однієї частини континенту на одноманітні костюми іншої. І неминуче закрадуться сумніви про цілісність нашого шматочка рафінаду в їхньому великому самоварі.
