Сьогодні хочеться поговорити про хороше або хоча б нестандартне кіно - не все ж скаржитися.
Хоча почати доведеться все одно з ламентації про те, що основний конкурс будь-якого фестивалю - гіркий хліб кінокритика. Конкурс треба дивитися увесь, при тому, що підбір учасників іноді не піддається ніякій логіці.
На щастя, на Берлінале є ще великі паралельні програми на кшталт «Панорами» або «Форуму». Іноді саме в цих секціях трапляються справжні відкриття.
Драма в тому, що такі картини практично не мають шансів потрапити навіть у свій внутрішній, національний прокат, не кажучи вже про пострадянський, а також з дуже малою ймовірністю з'являться в Мережі в осяжному майбутньому; але, дідько з ним, саме вони надають сенс і професії кінокритика, й існуванню фестивалів.
Неігровий «У пошуках Вівіан Майєр» («Панорама», співрежисери Джон Малуф, Чарді Сіскол, США) присвячений одному з найталановитіших і найтаємничіших фотохудожників Америки - Вівіан Майєр. Вона й стала відомою вже після смерті 2009 року, коли Малуф купив коробки з її плівками.
Вівіан Майєр / ФОТО З САЙТА fotokomok.ru
Тут той випадок, коли зміст позбавляє необхідності працювати з формою. Про Майєр можна і треба писати книгу. Геніальний фотограф, вона все життя пропрацювала нянею, ніколи не публікувала і не виставляла свої світлини, ховатися було її улюбленим заняттям. Вона навіть підписувалася чужими іменами. Досконало володіючи мистецтвом фотографії, що відчужує, вона була улюблена і дітьми, яких доглядала, і їхніми батьками. Малуф йде за канвою її життя, в якому було багато таємниць, проводить немудре розслідування, рухаючись від коментаря до коментаря, і цього достатньо, щоб фільм був цікавий.
А от в іншій американській картині, ігровому «Олія на клямку» (Butter On Latch, режисер - Джозефін Деккер, «Форум») проблема діаметрально протилежна: форма пригнічує зміст. Увесь фільм здається суцільний імпровізацією, принаймні, діалоги точно придумувалися акторами на ходу. Прийом стрибаючої камери доведений до межі, за якою цілісному зображенню загрожує розпад. Аналогічно з сюжетом. В історії, що смутно прощупується, двоє подруг вирушають за місто на фестиваль балканської культури і там потрапляють у якісь малозрозумілі пригоди. Камера немов намагається повторити розхристаний, психопатичний стан однієї з героїнь. У підсумку весь фільм, особливо під кінець, починає нагадувати гарячковому галюцинацію. Враження підсилює дійсно ефектний монтаж, яким Деккер володіє дуже винахідливо, але у всьому цьому каскаді експромтів, стрибків і фантазмів зовсім губляться причинно-наслідкові зв'язки; на питання «у чому проблема героїні?». Сама режисер так і не дала чіткої відповіді. Але спроба показати обличчя незагальний вираз цілком гідна.
Варто було провести на фестивалі тиждень, аби з-під куп мотлоху добути справжню коштовність: «Другу гру» (Al Doifea Joc, «Форум»). Режисер - Корнеліу Порумбою (Румунія).
Порумбою - один з кращих, якщо не найкращий, представників румунської нової хвилі. За перший повний метр «12 година 08 хвилина: На схід від Бухареста» (2006) отримав «Золоту камеру» в Каннах, за другий - «Поліцейський - прикметник» (2009) - два призи програми «Особливий погляд» у тих же Каннах. «Друга гра» придумана настільки просто, що втрачаєш дар мови. Корнеліу бере архівний, 1988 року, відеозапис гри футбольних команд «Стяуа» і «Динамо» (обидві - Бухарест), яку судив його батько, футбольний рефері, і пускає його без звуку, а сам за кадром дивиться і обговорює з батьком. На екрані - лише футбол у поганому запису, півтори години матчу, за кадром - діалог сина з батьком. Все!
І, хоча поступово гра починає втягувати, головне, як у будь-якому гарному кіно, відбувається за кадром. Адже фільм тому й називається «Друга гра» - бо цього разу матч йде між батьком і сином. Саме вони головні герої і жертви протистояння. Горда фраза батька: «Дивися, як близько я тут був» - падає в страшну порожнечу, адже, схоже, ніхто, крім нього, не дивиться саме на рефері. Але є й інші виміри: слово за словом, ракурс за ракурсом проступає цілий портрет епохи; сніг, який засипає поле; трибуни, що стоять темною нерухомою стіною - історія інтимна переходить в історію загальну, а потім, на практично невимовному рівні, відкривається те, що можна назвати метафізикою: люди грають в ігри, ігри грають людьми. І коли йдуть фінальні титри з результатами матчів під дивну, немов порубану версію «Зими» Паганіні, з'являється те пронизливе почуття, яке в театрі називається катарсисом.
Що ж до конкурсу, то у четвер трапилася звичайна фестивальна оказія: саме під кінець приберегли найкраще. Так-так, це були ті самі фільми, які так лякали автора своїм безрозмірним хронометражем.
Зранку – китайський «Нічия земля» (Нінг Хао). Дуже лиха, іронічна версія спагетті-вестерну на сучасному китайському матеріалі. Суворі китайські хлопці ганяють на великих роздовбаних машинах, стріляють, підривають, б'ються, і все це на додачу під музику Морріконе. Дивиться на одному диханні, викликає у зали бурю захоплення, щоправда, незрозуміло, чому взяли в конкурс. Хоча, з іншого боку, й зрозуміло: поза конкурсом цей мандарин-вестерн ніхто б не подивився, а так - преса зробить рекламу, автори отримають не тільки 15 хвилин слави, але й хороші пропозиції від продюсерів. Загалом, така ось фестивальна благодійність.
«Нічия земля»
Ну, й нарешті кращий фільм основного конкурсу. «Хлоп'яцтво» (або «Отроцтво» - Boyhood) - нова робота американського незалежного режисера Річарда Лінклейтера.
Отроцтво, юність, дорослішання, важкий вік - його теми, знімав він про це досить багато, але без особливого успіху. В «Отроцтві», втім, він пішов на дуже цікавий експеримент: 2002 року знайшов 7-річного хлопчика на ім'я Мейсон і знімав епізоди з ним упродовж 10 років. Унікальність проекту в тому, що це не документальний, а ігровий фільм. Всі ці роки з Мейсоном у ролі його батьків знімалися Ітан Хоук і Патрісія Аркетт.
Все вийшло. Незважаючи на майже тригодинний хронометраж, «Хлоп'яцтво» переглядається неймовірно легко. Начебто це фіксація подій сценарію, начебто немає наскрізного рушійного конфлікту, але найбільш захоплюючим тут якраз і виявляється дорослішання, вищеназване хлоп'яцтво як процес, як той шлях, який з героєм хочеться пройти знову. Ліклейтер майстерно показує переходи між віками Мейсона; йому вдається домогтися у фільмі того ефекту непомітності протікання часу, який притаманний життю з дітьми. «Хлоп'яцтво» закінчується, як годиться, 18-річчям і остаточним переходом героя у доросле життя; остання сцена зіграна без зайвих слів, точно і чудово: от саме так і закінчується дитинство.
Безумовно, хотілося б, щоб Лінклейтер отримав «Золотого ведмедя». Чекати залишилося недовго: завтра ввечері оголосять переможців.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Берлін - Київ
