Брови як тест на виживання
Зараз і не знаєш, що краще відкладати — жир, який з’являється без запрошення, яку-небудь зайву копійчину, у кого вона заясніє, або спогади. От останніх у всіх, здається, з надлишком — буває, упірнеш у який-небудь, а там, причаївшись, тихенько відпочинеш. І раптово запах весни розбурхає душу, і це ще в розпал зими і вічного вуличного місива під ногами. Навіть любчику Валику таке не під силу, мені взагалі здається, що день закоханих придумали продавці залежаних сувенірів, а у нас він, схоже, сьогодні хвилює лише школярів. У дорослих щодня перед очима миготять доморощені псевдо під різними іменами. І всі як один — святі.
«ОРЕЛ МУХ НЕ ЛОВИТЬ»
Якось одного мудрого доктора, неймовірно привабливого, який у вільний час перед Новим роком завжди вдягався в Діда Мороза, запитала, чому його всі називають Айболітом. «Знаєте, народ від нашого життя так озвірів, що сприймаю це як комплімент», — усміхнувся він. Мені ж захотілося по-своєму пояснити, чому хочеться його так називати, просто — для мене той Айболить, кому моє «ай» болить. Знаю, що є і зворотні сторони його несучасної доброти — адже постійно бігають сусіди, і він усім допомагає. Якось він кинув мимохідь: «До чого ж інколи корисно піднятися на гору під назвою «мудрість» і посміхнутися, поглянувши вниз». Запам’ятала і погодилася, та для цього і не потрібні далекі подорожі, які зараз важко оплатити, хоч багато турагенцій пропонують непогані знижки. Варто відкрити на будь-якій сторінці збірку знакових виразів (у мене є свій філософський словник латинських висловлювань премудрощів), і якщо читати одне за одним, то психологи не знадобляться. Правда, все життя сама собі психолог, так і ефективніше, і економніше. Отже, читаю, не вибираючи: «Під іншими іменами йдеться про нас самих», «Друзі, я день втратив», «Що за користь людині, якщо вона заволодіє всім світом, але завдасть збитку душі своїй», «Та буде вислухана друга сторона», «Орел не ловить мух», «Поганому не сподобатися — все одно що бути похваленим», «Сите черево до навчання глухо», «Того, хто хоче, доля веде, а того, хто впирається — тягне». Читати можна довго і краще — наодинці, в тиші, залишивши за порогом метушню.
ПІОНЕР ЗЛОДІЙСЬКОГО ШЕЙПІНГУ І НЕ ТІЛЬКИ
Нещодавно, блукаючи однією з маленьких непомітних вуличок у центрі Києва, яка ще не так давно мала свій тихий шарм, а зараз — змучена немилосердним потоком машин і хаотичною забудовою, вловила — ось живе вулиця ніким не любима, старіє, хворіє, та що там... чи вона одна така? Мене ж зацікавив звичайний великий рекламний щит з написом на одному з будинків — шейпінг. І відразу пам’ять відреагувала, і вискочило прізвище одного брехуна — Журавльова. Якось, працюючи в міській газеті, була запрошена на звичайну чергову прес-конференцію, присвячену цьому самому шейпінгу. Було це в середині 90-х, і тоді це слово сприймалося як нове. І тому спокушало, надихало. Від деякого Журавльова отримала чарівну інформацію, що, мовляв, хто в шейпінг піде, той і фігуру здобуде, і красу, і ще щось дуже дефіцитне. Через деякий час приїхав він до редакції і продав охочим абонементи на тренування. Та з того часу і понині став він «журавлем у небі». Зрозуміло — зник з грошима. Зараз смішно навіть такій дрібниці дивуватися — обман на обмані, але тоді в редакційному колективі для мене та інших журналістів це було практично першим щепленням. Щоправда, не дуже стійким, потім обскубування траплялися і більш солідні. І коли шахраї з кредитної спилки особливо ласкаво в 2010 році пожартували зі мною на всі гроші, то спробувала, пам’ятаю, вхопитися за латинський вислів з мого словника, подарованого тим мудрим доктором: «Потрібен песимізм розуму і оптимізм волі». Зізнаюся — не допомогло. З першого разу. Так і повторюю його вже сьомий рік, а все як зі злодійським шейпінгом — він сам по собі, а мої гроші самі по собі, десь там — у чужих кишенях.
КОЛИШНІ КРАСИВІ ЖІНКИ, ТЕРМІНОВО ЗМІНІТЬ ВИРАЗ ОБЛИЧЧЯ
Давно звернула увагу, що з колишніми красунями щось відбувається. Обличчя — як непереборна фортеця, яка, зрозуміло, за звичкою залишилася ще змолоду, але ж зараз ніхто і не збирається штурмувати. З роками іноді «колишні красуні» починають значно поступатися своїм колись не дуже помітним ровесницям. На щастя чи ні, але ті не мали ілюзій, а красуні пам’ятають, як затамовувала подих вулиця, коли вони йшли. Скромниці знайшли тисячі життєвих радощів у повсякденності, а ті все тішаться спогадами, адже можна завжди бути симпатичною, якщо залишатися собою. Це краще будь-яких процедур, а одна віртуозна масажистка якось зауважила, що не знає, що робити з бровами своїх клієнтів. У всіх або майже в усіх, вони зійшлися на переніссі, утворивши рейки смутку, заклопотаності, незадоволення. Звичайно, причин для цього шукати не треба, вони самі знайдуть кожного, але все ж таки, кажу своїм, — додала вона, — тримайте брови, дорогі, брови розслаблять затиски, і навіть мінімальне м’язове зусилля принесе полегшення. Перевірити легко — подумки спробуйте побачити свої брови і скомандуйте — на місце! Не слухаються? Нічого, з третього-п’ятого разу вловлять, що й самі втомилися орендувати тісний куточок біля носа, адже на звичному місці затишніше. І хазяйка почне посміхатися частіше. Перевірено — сірість боїться такого завзяття, що нам і потрібно.
Завжди важлива суть, а не правильність рис; розум, а не розумний погляд; жіночність, а не демонстрація пропорцій; щасливі очі, а не бажання додати їм такого вигляду. Цікаві обличчя мінливі, адже за хвилину 30 разів може змінитися вираз обличчя, і лише один буде найголовнішим, найхарактернішим. У мене, скажімо, з таким виразом вікового портрета немає, хоча все життя серед майстрів з фотоапаратом. Думаю, у мене змінюється вираз обличчя 31 раз і один, головний момент, завжди залишається за кадром, адже жінка — стан позавіковий, аби діяти розумно, одного розуму замало, до того ж, якщо брови в замку.
Відтак є над чим працювати. Почну з команди: «На місце!». Що, злякалися, брови? Отож-бо.
