Справжній митець позбавлений пихи, він надто добре розуміє, що мистецтво безмежне.
Людвіґ ван Бетховен, німецький композитор і піаніст

Битва за Європу: Україна і нормандська ставка Макрона

«22-28.11.2019»
28 листопада, 2019 - 19:23

«Він, ймовірно, тепер єдиний західний лідер, який має послідовний геополітичний погляд на світ», — написав про Емманюеля Макрона політолог, заступник директора французького Фонду стратегічних досліджень Брюно Тертре. Ось вже кілька місяців одна за одною  гучні заяви французького президента про НАТО і «нову архітектуру європейської безпеки», про майбутнє Шенгену, про необхідність повернення путінської Росії до Європи не сходять з перших шпальт світових ЗМІ, розхитуючи картонні стіни, скріплені переважно степлерами та канцелярським скотчем евробюрокатів поки що, всупереч похмурим прогнозам, єдиної Європи.

Роль Франції як члена нормандської четвірки, одного з полюсів політичної влади та економіки Євросоюзу, врешті-решт, як одного з провідних членів НАТО визначають особливий інтерес України до позиції французького президента щодо кожному з озвучених ним питань. Тим часом, їх переважно емоційна оцінка — як «зрада» України чи європейських цінностей, якими вони видаються нам з Києва — часто-густо підміняє в нас їх тверезий аналіз і холодний розрахунок, який з нього випливає, необхідний для вироблення стратегії європейського, американського і російського векторів зовнішньої політики України. Адже кожен виклик це ще й новий шанс.

Членство Франції в НАТО у нас прийнято сприймати як само собою зрозуміле. Тим часом, за 70 років історії Північноатлантичного альянсу Франція лише двадцять років була його повноправним членом. — Хоча перша штаб-квартира альянсу і була розташована в Парижі, після 50-річної перерви Франція відновила своє членство в НАТО лише десять років тому за президентова Саркозі. Якщо доречне таке порівняння, Франція в НАТО чимось схожа на Велику Британію в Європейському Союзі. Тоді як Велика Британія змирилася із втратою статусу світової держави, вдовольнившись короною одного з фінансових центрів планети, реалізації імперських комплексів французької еліти, починаючи з де Голля, Північноатлантичний альянс радше заважав.

Вийшовши з НАТО, Франція стала ядерною державою, а її позаблоковий статус давав їй змогу зберігати політичний і економічний вплив на Близькому Сході, навіть у тих його країнах, де, здавалося б, неподільно правив СРСР. Ось і повернення Франції до Північноатлантичного союз виявилося можливим лише тому, що на певному етапі можливості цього військового блоку видалися корисними для просування французьких інтересів передусім як, поряд з Німеччиною, одного з лідерів Єдиної Європи.

Сьогодні ж навпаки — з одного боку, учорашній головний гарант європейської безпеки і основна рушійна сила альянсу вустами Трампа США неоднозначно заявили про незацікавленість у подальшому виконанні своїх обов’язків. Що негайно проілюструвало відсутність якоїсь реакції НАТО (ба більше, пряме потурання йому з боку США) на військове вторгнення одного з його членів — Туреччини — до північної Сирії, до країни, що традиційно вважається членом «Французького світу» ще з колоніальних часів. Макрон вже неодноразово заявляв про особливі інтереси в цьому регіоні, і в цьому, як він вважає, йому швидше допоможе Кремль, ніж Брюссель.

З другого боку, ціла низка чинників дозволяє Макронові сподіватися на здобуття Францією статусу домінуючої, тепер уже не в дуумвіраті з Німеччиною, сили в Євросоюзі. Передусім після виходу Великої Британії з ЄС, Франція залишається єдиною ядерною державою об’єднаної Європи. Що, як вважає Макрон, саме йому надає «природне право» на статус Захи Хадід «нової архітектури європейської безпеки». Що ще важливіше, на його думку, внаслідок неминучого швидкого відходу від справ Меркель перезмінка поколінь в політичній еліті Німеччини на найближчі роки змусить Берлін більше уваги приділяти внутрішнім проблемам, і кожна із заяв Макрона на повен голос кричить, що Париж готовий правити Європою сам.

У цьому статусі Макрон не може ігнорувати значне поправіння поглядів виборців у країнах — лідерах ЄС. — Щонайменше у Франції, де рік у рік у спину традиційним політичним елітам дихає Національний фронт, і Німеччині, де стрімке зростання популярності Альтернативи для Німеччини зумовлює необхідність щонайменше переглянути основи імміграційної політики Європейського Союзу. І тут французький президент, як йому здається, пропонує ухвалити варіант — позбавити права вето на рішення Євросоюзу малі країни з Центральної та Східної Європи і обумовити свободу переміщення їх громадян без паспортів їх згодою на розміщення у себе нових мігрантів. Не кажучи вже про те, що, на втіху євроскептиків, він вже, разом із Данією та Нідерландами, заблокував початок процедури вступу Албанії та Північної Македонії до ЄС. — Нарешті, після ампутації Великої Британії, що давно вже напрошувалася, він вважає, є шанс перетворити Європейський Союз з поки що аморфного об’єднання на реального гравця на світовій політичній сцені.

І ось тут один із лідерів Європейського Союзу з його більш ніж напівмільярдним населенням, з ВВП 22% від світового, чомусь вважає, що на роль глобального гравця ЄС може розраховувати лише в союзі з Росією, запропонувавши Москві замість союзу з Китаєм, в якому Росія опинилася у становищі молодшого партнера, рівноправний союз. — Відсампочатку слабка позиція, що пояснюється як, з одного боку, інерцією мислення французьких еліт, які ось вже двісті років перебувають у полоні «геополітичних симпатій» на адресу Росії, з другого, після семи десятиліть прямування у фарватері американської політики, недооцінка політичними елітами Європи власних сил, втрата ними навичок самостійної гри.

Саме ця слабкість, недооцінка власних сил й унеможливлює рівноправний союз між ЄС і Росією. — Кремль традиційно мислить категорією сили. У випадку з Китаєм, він прямуватиме за економічною і військовою міццю, що переважає його (тим паче що й Китай у свою чергу віддає належне перевазі Росії в ракетно-ядерному потенціалі), і, що ще важливіше, сталевою політичною волею. Проте там, де Кремль відчує слабкість, він продовжуватиме чинити тиск, де лише можливо дестабілізуючи ситуацію, відкушуючи від європейського пирога шматочок за шматочком.

Хоч би що вважав Макрон, його власні цілі і цілі Путіна протилежні. — З одного боку, сильна, об’єднана, з наділеними функціями ухвалювати рішення (а не досягати їх шляхом консенсусу, як нині) центральними органами Європа, з другого, політично роз’єднаний, який втратив волю не те що до розширення, а й до захисту своїх кордонів та ідеалів, який з’їдають зсередини національні конфлікти континент. Що характерно, і Путін, і Макрон бачать один в одному лише інструмент для досягнення своєї мети. — Макрон свого лідерства в Євросоюзі, Путін відродження СРСР. Ось тільки, на відміну від Макрона, який грає відкрито (у стилі літописного Святослава, який оголосив на повен голос «Йду на ви!»), процитую того ж таки французького політолога Брюно Тертре і французького філософа Мішеля Ельчанінофф у Ouest-France і Le Monde: «Путін бреше», вже не вперше здаючи європейським елітам старі мічені ще за Холодної війни карти. А ті з незрозумілим завзяттям продовжують сідати з Росією за картковий стіл.

Напористість, щоб не сказати агресивність Макрона неминуче викликає несприйняття як в керівництві Європейського Союзу і НАТО, так і серед багатьох країн — членів ЄС (якщо вірити Bloomberg, породжує усередині ЄС немислимі раніше союзи — Німеччини й Італії, приміром). Саме це дає змогу Путіну, який у грудні вже втретє зустрінеться із Макроном, використовувати його амбіції для ослаблення єдності Європи. І саме це дає певні надії і Україні. — З одного боку, на посилення підтримки з боку США нашим союзникам східноєвропейським членам НАТО і Євросоюзу у війні за газовий ринок ЄС. З другого, що виклик, що його кинув Євросоюзові і НАТО Макрон, все ж спонукає їх нарешті до реформ, змусить у рамках «нової архітектури європейської безпеки» збільшити витрати на оборону нарешті.

Що «повернення Росії до Європи», як і за попередників Макрона, залишиться лише нереалізованою, унаслідок чергового нез’явлення Москви на вокзал, ініціативою. Хоч би яких зусиль до цього не докладав призначений напередодні Макроном «попереду паровоза» — неначе він вже зараз одноосібно визначає зовнішню політику ЄС — «спеціальний посланець, відповідальний за активізацію відносин ЄС і Росії» колишній постійний представник Франції при Європейському Союзі, а згодом посол Франції у США і, що ще важливіше, перший Виконавчий генеральний секретар Європейської служби зовнішніх зв’язків П’єр Вімон.

Схоже, майбутня зустріч нормандської четвірки в Парижі, як її бачить Макрон, може стати для нього першою сходинкою до вершин європейського Олімпу. І він ретельно готує її разом із Кремлем. З другого боку, канцлер ФРН Ангела Меркель напередодні показово відмесла всі чутки, що циркулювали раніше не без її подачі, про своє дострокове — до закінчення її повноважень 2021 року — залишення посади канцлера, частково вже цим похитнувши надії французького президента. Отже, на грудневій зустрічі в Парижі на кону європейське лідерство, а зовсім не Донбас. І вже на цьому Україна могла б зіграти. Адже шанс є, лишень було б кому. Виконавці в нас підкачали.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ