Чекаємо на альянс вчених та суспільства
Важливо, що лідер української преси – газета «День» – все більше уваги приділяє ролі науки у розв'язанні глобальних завдань, подає приклад колегам. Без подальшого поєднання різних інформаційних трибун (преса, телебачення, радіо, Інтернет тощо), колективних зусиль, не вдасться змінити наші уявлення ні про роль вченого у сучасному світі, ні підготувати саме суспільство до адекватного усвідомлення нових викликів. На жаль, нерідко, український інформаційний продукт диспропорційний, викривлений, залежить від куцих смаків власників ЗМІ, несе мало конструктивного, науково вагомого контенту, має «слабкість» до розважального, «жареного», сенсаційного, недостовірного. Важливу роль у популяризації наукових знань мала б зіграти українська журналістика.
В останні місяці стає помітною у ЗМІ роль вченого, експерта з національної безпеки, автора «Дня» Юрія Костюченка, який запропонував у своєму блозі газети, для суспільного вивчення та обговорення, серію актуальних матеріалів щодо соціальної ролі науки, колективної відповідальності політиків, представників громадськості, вчених у час глобальних, зокрема кліматичних, потрясінь. Ерудиція пана Юрія, його почуття відповідальності за себе, як вченого, а також за свій науковий «цех», викликають повагу й захоплення. Схвально, що з ініціативи газети «День» та пана Юрія налагоджено співпрацю з Національною секцією Міжнародної асоціації з підтримки гео-етики (IAPG).
Матеріали вченого – це рідкісний нині жанр наукової публіцистики. Наведу витримку з першого матеріалу Юрія Костюченка («Декілька слів на захист знання») у газеті «День»: «Відсутність суспільного авторитету, суспільної підтримки інтелектуальної еліти — свідчення серйозної соціальної кризи і серйозної культурно-цивілізаційної деформації нашого суспільства. І в цьому, за великим рахунком, винні самі науковці.
Чи готові ми зараз повернути суспільству ці борги? Чи готові ми розповідати про те, що ми робимо? Не знаю... Але від цього залежить — що з усіма нами буде завтра. У будь-якому разі, велика відповідальність лежить на тих, хто усвідомлює суть події, а отже перший крок назустріч суспільству повинен зробити вчений. Можливо, це буде крок у порожнечу, можливо, ми упремося в стіну, але науковцю не звикати вирішувати завдання, складні для розв’язання.
Знання повинні захистити науковці. Просто тому, що більше їх нікому захистити. І тоді — можливо — хто-небудь захоче захистити науковців». Ці слова автора-романтика адресуються колегам-науковцям і ми вправі сподіватися, що в інформаційному просторі України почуємо нові схвильовані голоси людей науки.
А ось частина інших тем, викладених у блозі Юрія Костюченка: «За справедливість, або щодо мотивації кризової поведінки», «Про податки і патріотизм», «Непроста безпека», «Про мовчання вченого», «Вакцина солідарної відповідальності», «Про кліматичні зміни: побачити загрозу», «Зміни клімату: ідентифікація загрози», «Причини глобальних змін: що залежить від концепції?». Як бачимо, остання серія стосується того, що чи не найбільше нині у нас на вустах – глобальних кліматичних змін. Що важливо – вчений не обмежується констатаціями, на які нині багатий інформаційний простір, він філософськи осмислює кризові стани соціуму та науки, шукає і підказує системні виходи.
У поданому вище матеріалі Юрій Костюченко порушує важливу проблему – про взаємну відповідальність вчених та суспільства, консолідацію зусиль, особисту відповідальність кожного за сьогодення та майбутнє. Щоб суспільство висувало перед вченими завдання, потрібно, щоб саме суспільство було готовим, дозріло до постановки завдань. Дозрівання, у моєму розумінні, це насамперед навчання, просвітництво, це велика суспільна аудиторія, на уроках якої опановуються, популяризуються нагальні світоглядні, наукові, екологічні знання, аналізуються проблеми, що постали перед планетою в її кризову епоху.
Звичайно, має прийти час, коли не політики чи бізнесмени, а вчені-політики, вчені-романтики очолять державу. Лише зріле суспільство здатне на це. Лише тоді наука вийде на належний, адекватний новим викликам рівень суспільної шани та розвитку.
А поки все це визріватиме у прийдешньому, кожна людина на своєму місці має робити посильну справу: від власноруч посадженого дерева чи куща на дачі, присадибній ділянці, на подвір'ї багатоквартирного будинку, у міському парку чи на шкільній ділянці – до масштабних державних дій з відновлення лісів, полезахисних смуг, чищення русел малих та великих річок, міських водостоків, до чого, як не прикро, ще нерідко не доходять руки.
