Якщо свобода взагалі щось значить, то це право говорити іншим те, чого вони не хочуть чути
Джордж Оруелл, британський письменник і публіцист

Чи далеко Глазго від Роменки?

Усі політичні пристрасті не матимуть значення у безлюдній країні, що втратила свій вигляд
4 листопада, 2021 - 20:33

Кліматична конференція у Глазго (COP-26), якщо й зацікавила нашу громадськість, то лише зустріччю Джо Байдена з Володимиром Зеленським у її кулуарах. Преса та соціальні мережі приділили увагу саме закулісним подіям. Такими є наші звички дивитися на події, як візажист розглядає засідання парламенту, помічаючи крій костюмів, макіяж, зачіски, але не вслухаючись у промови. А розмова 100 лідерів країн світу у Глазго для нашої країни не менш значуща, ніж іноземні кредити, озброєння та вакцини. Країну спустошує не лише війна та корупція.

Шістдесят років тому річка Роменка, що огинає славне старовинне містечко Ромни, розливалася навесні, перетворюючись на безкрає озеро, над яким кружляли зграї диких качок, гусей та чапель. Улітку у заливних луках гніздилися чибіси, роїлися бабки з чорними, золотавими та синіми крильцями, дивуючи піруетами свого польоту. Вечорами кричали бугаї, а освітлені вікна будинків намагалися пробити жуки-олені та рогачі, що носилися з дзижчанням моторних літаків. Світ мого дитинства складався із захоплюючих зустрічей з неймовірною різноманітністю великих і малих істот, що викликають цікавість, захоплення, страхи, розчулення. Природа — досконалий вихователь почуттів. Без неї наш емоційний портрет виглядав би набором алгоритмів у цифровому вираженні.

По неділях у літні дні батьки брали човен. Ми вирушали на пікнік звивистими рукавами і протоками безлюдних місць, де Роменка впадає у Сулу. Я лежав на кормі, погладжуючи долонею хвилі, вдивляючись у прозорі глибини, де безмовно, як дирижаблі, пропливали сонні окуні, сахалися від тіні батьківського весла сріблясті хмаринки мальків. Під листям латаття стояли щуки, що зневажливо ухилялися від мого сачка для лову метеликів.

Акварелі дитячих вражень, які не завжди достовірно передають нам контури часу. Але вони зберігають його колір. Він був іншим понад півстоліття тому. Ставши дорослим, я помічав, як меліють і каламутніють річки. Це відбувалося на моїх очах у Європі, Азії, Америці, скрізь, де людина, уподібнившись тургенєвському Базарову, перетворила природу на свою майстерню з набором потужної техніки, здатної повертати річки, осушувати болота, вирубувати ліси...

До всього живого ми звикли ставитися, як до їжі або трофею з давніх-давен. Боротьба за життя зводилася до припинення життя інших істот. Лише у середині минулого століття виникла нова етична концепція нашого існування, яку сформулював американець Альдо Леопольд. З підкорювачів природи ми маємо перетворитися на її громадян — ось її квінтесенція. На жаль, вона дійшла до нас запізно.

Сьогодні, говорячи про проблеми глобального нагрівання планети, ми не повинні зводити їх до боротьби за повсюдне скорочення викидів парникових газів. Нічого не зміниться, якщо люди замінять викопне паливо на батареї, зберігши старі звички природокористування. Цю думку яку, багато хто озвучує, але, як правило, адресує не туди, перекладаючи обов’язок держави на плечі громадян. Так з’явилося сучасне зведення декларацій екологічної поведінки. Люди повинні менше їсти м’яса, заощаджувати воду, встановлювати сонячні батареї для обігріву, не смітити тощо. Усе це звучить чудово-правильно, але користі не приносить. Як можна громадянам виконати добрі побажання інституцій без кардинальних змін щодо природи самої держави? Хто ухвалить природоохоронне законодавство, збудує сміттєпереробні заводи, створить працюючу екологічну поліцію, організує очищення річок, притягне до відповідальності їхніх забруднювачів, заснує нові заповідники, тобто приведе всю економічну та суспільну систему взаємин до нового порядку? Запитання залишається без відповіді.

У своєму далекому дитинстві, мандруючи притоками Роменки, я не знав про роботи з осушення її приток Гайворонки та Хвощової. Вони закінчилися в 70-х, перетворивши річку мого дитинства на жалюгідну канавку зі стоячою водою. Таку ж, як і річку Тілігул на Одещині, сотні інших малих річок, що зникли за одне людське життя. Чи вистачить тих, що залишилися на ще одне покоління? Це залежить від нас, зокрема й журналістів, які уникають екологічних тем, як нудних і таких, що не зачіпають за живе. Хоча, точніше, за мертве. Адже всі політичні пристрасті, переживання про хліб насущний і навіть територіальні втрати держави не матимуть значення в безлюдній країні, що втратила свій вигляд. Хіба не страшно уявити дітей, які читають шевченківський вірш про широкий могутній Дніпро, переходячи його вбрід під Києвом?

Газета: 
Новини партнерів