Війна - не продовження політики, а поразка політики.
Ганс фон Зект, німецький державний і політичний діяч

Чи завжди експертні ради складаються з фахових експертів?

18 січня, 2018 - 17:10

Те, що в умовах «гібридної війни» українська влада заборонила ввезення цілої низки написаних й опублікованих у Росії книг – річ самозрозуміла. Треба бути або «ідейним» віслюком, або тупим «ватником», або яскравим представником «п’ятої колони», щоб убачати у самому існуванні такого списку «замах на свободу слова». Бо ж «політична порнографія», якої так багато в останні роки виходить друком у Росії, в чомусь навіть гірша за порнографію дитячу, бо виливається у масові вбивства людських і душ, і тіл.

Як на мене, проблема тут тільки в тому, що пізненько похопилися владні структури (чимало ідеологічної отрути, у порівнянні з якою писання доктора Геббельса – високоінтелектуальна та майже толерантна література, встигли завезти до нас), а ще – списки навряд чи повні. Хоча й немаленькі. Скажімо, сформований на основі експертних висновків Держкомітетом телебачення і радіомовлення список заборонених до ввезення книг включає 74 назви. Й усі з них того гідні; навряд чи наявність якоїсь із них у списку викличе у притомної людини заперечення. Ці книги справді містять удосталь «ідеології людиноненависництва, фашизму, ксенофобії і сепаратизму», як зазначено в документі Держкомітету, причому в формі, не надто цікавій навіть експертам із протидії російській пропаганді. Цілими шматками ті чи інші «міркування» переходять із книги до книги, підкріплюючись стандартними «аргументами» та «фактами», зазвичай перебреханими або висмоктаними з пальця.

А яке гроно знакових представників ідеології російського імперіалізму та нацизму є авторами книг із цього списку! Дуґін, Стариков, Лимонов, Глазьєв, Нарочницька, Мухін, Калашников, Вассерман, Широкорад… Є там й один із улюблених експертів багатьох українських телеканалів Ростислав Іщенко (на щастя, він злякався і втік до Росії, а то б і зараз його запрошували в ефір «для збалансованості»), й дочка Олеся Бердника Мирослава, яка з усієї сили воює за «русский мир», і колишній «український лівий», який виявився російським наці, тобто Андрій Манчук, і деякі інші чимось цікаві автори нецікавих книг.

Натомість до опублікованого 10 січня цього року Держкомітетом іще одного списку недозволених до поширення в Україні книг є серйозні запитання. Цей список також складений «на підставі негативного висновку експертної ради», але якихось дивних експертів було підібрано…

Утім, судіть самі.

Якщо наявність у списку книг творів чорносотенця о. Всеволода Чапліна чи імперіаліста Євгенія Сатановського виглядає виправданим, якщо можна зрозуміти включення туди перших томів «Истории Российского государства» Б. Акуніна, яка повторює «звичайну схему «русскої» історії» (Грушевський) чи заангажованих довідників, то присутність серед «недозволених книг» ненависної сталіністам ґрунтовної праці британського історика Ентоні Бівора «Сталінград» є відвертим нонсенсом. Але чим завинили спогади княгині Дашкової чи щоденник реформатора військової справи Мілютіна? Видані півтисячними накладами ці (і подібні до них) книги мають адресатом вузьке коло професійних дослідників минувшини та ревних любителів читання на історичні теми. Вузьке, оскільки його межі обумовлені не в останню чергу високою ціною на видання такого ґатунку…

І зовсім уже макабричною виглядає включення до списку «недозволених» книги постійного автора «Дня» московського історика Бориса Соколова, яка зветься «Моей Матильде. Любовные письма и дневники Николая Второго». Соколов виступає в цій книзі як упорядник і ненав’язливий коментатор, не більше, але і не менше. Невже ж хтось із експертної ради Держкомітету щиро вважає, наче досить ознайомитися з певними епізодами приватного життя імператорської родини Романових, щоби стати російським монархістом? Чи, може, хтось вважає професора Соколова некомпетентним істориком?

Як на мене, заборонами ввезення таких книг, як «Сталінград» Бівора та «Матильда» Соколова зроблено крок до дискредитації правильної ідеї щодо недопущення в Україну російської пропагандистської книжкової продукції, яка будується на тоталітарно-імперських ідеях. Тим більше, що заборони ці мають радше символічний, ніж практичний характер: частину «заборонених» книг уже сьогодні можна знайти в Інтернеті, інші там, найімовірніше, рано чи пізно з’являються. Проте і символи також мають велике значення. І в цьому плані неприпустимо ставити серйозних істориків демократичних поглядів на одну дошку з російськими неонацистськими пропагандистами.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments