Сміливі думки відіграють роль передових шашок у грі; вони гинуть, але забезпечують перемогу.
Йоганн Вольфганг фон Гете, німецький письменник

«ДЕНЬ» друкував те, на що інші не наважувалися

15 січня, 2021 - 10:57

— Серед великої кількості журналістських матеріалів інколи бувають ті, про які пам’ятаєш роками. Для мене це текст «Тільки чорні лелеки провідують їх», надрукований у «Дні» 13 вересня 2002 року. Це розповідь про поховання українських повстанців у глухому волинському лісі, яке люди і після війни доглядали десятиліттями. У 2002 році про вояків УПА говорили якщо не пошепки, то й не голосно. А тут «День» надрукував про них великий текст, адже йшлося не суто про могили повстанців у лісі, а і про перипетії національно-визвольної боротьби в цьому краї.

Власне, я і сама тоді не надто розуміла серйозність написаного мною. Зацікавив просто факт, що могили упівців так багато років доглядали. Адже наше покоління виховували в атмосфері несприйняття діяльності «лісових хлопців». Я, звичайно, з інтересом прочитала книгу «Нація» Марії Матіос, в якій також ішлося про упівців, але її телефонний дзвінок був для мене повною несподіванкою. Бо для неї, як тоді сказала, такою несподіванкою був мій матеріал у «Дні», у час, коли про це і не писали, і  мало говорили.

Згодом мене запросили у Київ на наукову конференцію з нагоди 60-річчя УПА, де я вперше (!) почула про легендарну людину — Василя Кука, останнього командувача УПА. І взяла у нього коротке інтерв’ю для «Дня». Пам’ятаю, як, звісно, наївно, допитувалася у нього, чи він справді спілкувався зі Степаном Бандерою... На той час ця тема була своєрідним табу. Але от що цікаво: не тоді, а через багато часу я зрозуміла, чим були такі тексти, на такі теми, для тодішнього суспільства. Тому тепер кажу, що нема хороших журналістів. Є хороші головні редактори, які беруть на себе сміливість надрукувати той чи інший текст. І коли згодом мама нашого головного редактора Лариси Івшиної, світлої пам’яті Марія Архипівна, у приватній розмові сказала, що, отримуючи новий номер «Дня», вона найперше дивиться на останню сторінку — чи є ще там ім’я її дочки?.. Тоді я зрозуміла цю істину: нема хороших журналістів — є хороші редактори, які сприяють журналістам. І ми не знали, які сумніви переживала наш головний редактор, але 25-й рік ми маємо в Україні газету «День», яку називають одним з найцікавіших явищ в українській (і не лише) журналістиці, котра не знижувала планку своїх текстів навіть у час повної примітивізації цієї самої української журналістики.

А «чорні лелеки», про яких писала у далекому 2002 році, вивели мене на новий цикл матеріалів про тих людей, котрі боролися за Україну у волинських лісах, і єдиною провиною яких була лише їхня любов до України. Завдяки Марії Матіос познайомилась із письменником Анатолієм Дімаровим, ми навіть подружилися, не раз бувала у нього вдома, і  я записала із ним цикл інтерв’ю, котрі і досі цитують у різних виданнях (тобто цитують саме текст «Дня»). Основний із них — «На Волині я став українцем» («День», 26.6.2003 року). З 25 років існування «Дня» — 21 рік мій, співпрацюю з 2000 року. І завжди дякую Ларисі Івшиній за те, що завдяки їй і «Дню» змогла проявити себе як творча людина. А для журналіста це дуже важливо.

Наталія МАЛIМОН, власкор «Дня», Луцьк

Газета: 
Новини партнерів