Не міць армії, не якість зброї, а сила духу забезпечує перемогу.
Йоганн Фіхте, німецький філософ, педагог, громадський діяч

«Діти» війни, або Про перспективи «нової» донецької культури

14 листопада, 2014 - 16:45

Війни залишають після себе горе і біль, так само як і відкривають особистостей. Часто стають приводом для створення нових творів мистецтва, літератури, музики та іншого. Донбас у цьому плані так само можна поділити на довоєнний та воєнний. Можна побачити деяких людей, які відкрились саме у цей період. Попри те, що їхні романи та картини були створені ще до військових подій, сьогоднішній контекст змушує переглядати речі, заявлені у їхньому мистецтві, знову і знову. Мова про письменника Олексія Чупу та мистецьку групу «Жужжалка». Про обох «День» вже писав, однак тоді як представників виключно донецького контексту, сьогодні ж вони – представники загальноукраїнської культури.

Віктор Корвік (Засипкін), В’ячеслав Соколов та Роман Юхимчук, члени мистецької групи «Жужжалка» ще у 2012 році організували клуб фотолюбителів 12 p.m. На зустрічі спочатку приходили друзі, а згодом будь-хто, хто цікавився фото. Хлопці організовувати покази документальних фільмів, влаштовували дискусії. Навесні цього року вони зробили першу спільну виставку у Києві «Без 5 хвилин» у рамках проекту ІЗОЛЯЦІЯ. Платформа культурних ініціатив, які тоді щойно переїхали у Київ, а у листопаді хлопці завершили творчі резиденції у Празі.

«Без 5 хвилин» - це історія неіснуючого міста Ржавчине у Донецькій області. Прототипом стало рідне місто колишнього президента Януковича Єнакієве. Саме там були зроблені усі світлини фотовиставки. Стара плівка та зимові декадентські пейзажі утворили картину занепадницького пост-міста, у якому «заіржавіло» життя. Апокаліптичні природні пейзажі перетинаються із покинутими людськими історіями та вигаданим текстом з пропагандистських газет про чергову п’ятирічку. Ситуація у Ржавчиному настільки безвихідна, що героїв своїх фото донеччани поміщають у скляні банки під воду.

Фотографії у Єнакієвому були зроблені ще до військового конфлікту, однак своїми діями місцеві еліти фактично довели його до такого стану, коли пост-воєнний стало характеристикою міста ще до війни.

Така ж сама характистика Донбасу й у творчості макіївського письменника Олексія Чупи. В його новому романі «Бомжі Донбасу», що номіновано на конкурс «Книга року ВВС», один із героїв зазначає, що саме в таких містах можна знімати без декорацій фільми про післявоєнні міста.

«Донбасом в ті часи ще не лякали дітей. Туди багато хто їхав добровільно і знаходив-таки своє життєве призначення. Тут ще добряче пам’ятали і безголові махновські загони, і українізацію, рівно як і царських жандармів, та козаків з нагаями. Молоді люди пам’ятали, як місто на певний час неохоче заговорило німецькою, а старші, дуже старі вже мешканці, пам’ятали навіть, як на вулицях містечок Донбасу вільно лунала англійська мова, мова британських переселенців, що складали тут суттєву частку населення аж до самої революції.  Це був величезний казан, в якому варилися тисячі народів, тисячі сортів крові, серед яких певні в загальному місиві густішали і надавали всьому вмістові свого кольору і аромату, якісь сорти зовсім випаровувалися, а деякі просто кипіли собі, анітрохи не міняючись. Такий собі новочасний Вавилон, диявольська мішанина мов і традицій, стилів одягу і народних пісень. Під цього варива з казану підіймався такий дух, що кожному, хто хоч раз відчув цей запах, нізащо вже не було вихекати його з легенів», - пише автор.

Цікаво, що у макіївського письменника-романтика герої так само інтернаціональні і мають поетичні прізвиська як-то Малевич та Вагнер, що ще раз повторює теорію про казан з багатьома національностями.

Для самого автора ця книга – спроба з’ясувати, хто він є, чому він виявився таким,  а не інакшим, простіше кажучи, чому він, залишаючись у такому Донбасі, любить Україну і бачить свою історію виключно в її ключі. Це пошук власного «я» серед старих розвалених комбінатів заводу. Саме через це Чупа пише про знайдений старий рукопис, який розповідає про древнє українське поселення, таким чином, легітимізуючи сценарій українського Донбасу.

Етнограф Леся Гасиджак, що займається темою Донбасу, вважає, що цей регіон апріорі є українським, і навіть підкреслює, що більше українським, ніж західні області. На підтвердження цього вона додає переписи населення кінця ХІХ-початку ХХ століття, де більшість людей ідентифікувала себе як українці. «Я категорично проти того, щоб називати Донбас поліетнічним регіоном. Частина українців становить 56%, частина росіян - трохи більше 30%. Решта етносів, яких 98, становлять лише орієнтовно 10%. Це дуже мало і не дає приводу говорити про поліетнічність. Представники 98 етносів мають право на розвиток своєї національної культури, але вони не визначають бутність регіону, в першу чергу вони громадяни держави Україна», - зазначає вона.

Втім, ця дискусія сьогодні лише починається, як і тема загалом Донбасу, яким він є, і ким є його мешканці. До усієї проблематики регіону сьогодні загострена увага. Відтак, з’являтимуться люди, які дискутуватимуть на усіх рівнях, зокрема і мистецьких. Це очевидно створюватиме новий пласт культури, зі своїми болями, переживаннями та рефлексіями. Перші тенденції показують, що ці процеси знаходять своє місце у загальноукраїнському контексті. Так звана «проблема Донбасу» - сьогодні виклик для того, щоб зберегти та укріпити інші регіони, дати їм можливість відчути державну підтримку і необхідність.

«Я розумію, що війна стала каталізатором того, чому до мене і моїх творів зросла цікавість. Але я і до цього працював дуже довго і дуже старанно. У будь-якому випадку, я би видав дві свої книжки на початку року, і дві у кінці», - розповідає Чупа. У грудні планується видання його нової прози «Казки з бомбосховища», яка так само була написала ще до військових дій, а також збірка поезій.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments