Студент ІІ курсу факультету журналістики одного зі столичних вузів, назвемо його Володимиром, чекав на цю подію кілька тижнів. Навіть більше – готувався до неї. 13-річчя зникнення Георгія Гонгадзе в його ще молодій, переповненій максималістськими уявленнями про честь, справедливість, свободу слова та й загалом професію журналіста, голові не могло не скерувати цього дня на вулицю Хрещатик, 27, де біля приміщення Національної спілки журналістів України розпочиналася традиційна акція вшанування пам’яті загиблих журналістів «Безкарність вбиває».
Володимир прийшов до Спілки не о 18.30, як анонсувалося, а задовго до початку. Трохи розгублений. Не знав, як себе поводити. Тому просто стояв і спостерігав за тим, як поводять себе інші. Поступово до Спілки зійшлося чимало людей. Тут були відомі громадські активісти, журналісти, політики… Зокрема Олесь Доній, Єгор Соболєв, Святослав Цеголко, Юрій Луканов, Наталія Соколенко та інші. Він їх багато разів бачив по телевізору й не міг не впізнати. Хоча переважна більшість людей в обличчя були невідомі. Тут зібралися журналісти всіх центральних каналів (!), десятки газетярів, блогерів та радіожурналістів. Частина колег прийшла працювати, але переважна більшість, як і Володимир, передовсім, вшанувати загиблих колег.
Кількість присутніх пропорційно збільшувалась із напруженням, яке витало в повітрі. Володимир очікував «вибуху» емоцій, заяв, закликів… Але їх не було.
Один сорокалітній на вигляд журналіст, певно дуже відомий, і, припускаю, що не менш авторитетний, на привітання колеги з «1+1» «дотепно» зауважив»: «А що ви всі сьогодні сюди прийшли? У світі що, більше нічого серйозного не відбувається?» На такий жарт хтось із його колег, який стояв до Володимира спиною, відповів: «Долг профессии…».
Володимир точно знав, чому він прийшов… Він свято вірив, що всі, хто тут зібрався, це знають.
Початок затягувався, адже одні журналісти – більш відомі – залюбки роздавали коментарі іншим журналістам – менш відомим чи невідомим взагалі.
Володимир ніяких коментарів не брав. Його мета — вшанувати загиблих, знайти відповіді на запитання, які в університеті уникають, та принагідно написати на свій блог живий репортаж! Але репортаж, який складатиметься виключно з того, що він особисто побачив та почув. Тому доки одні журналісти брали коментарі в інших журналістів, Володимир уважно вчитувався в пам’ятну дошку, що висить на стіні приміщення Спілки. На ній викарбувані прізвища загиблих журналістів. Далеко не всіх.
Юрій Луканов, голова Незалежної медіа-профспілки вигукнув, що час іти «дружньою колоною» на Майдан. І всі організовано пішли. Якогось вступного слова не було. Мовчки, майже без вигуків.
Тут, у самому серці Києва, 17 молодих людей біля імпровізованої сцени тримали в руках 17 великих вирізаних з картону літер — Б-Е-З-К-А-Р-Н-І-С-Т-Ь В-Б-И-В-А-Є. А на землі — зі свічок виклали слово «ГІЯ».
Хтось із організаторів тикнув у руки Володимиру велику воскову свічку. Інший — допоміг її запалити. Володимир хотів дістати ще й свою свічку, яку тиждень тому купив у церкві. Але вона маленька, скромна. А тут — в усіх однакові — як під копірку — великі свічки. Тому він не ризикнув дістати, а міцно стиснув у руці ту, що дали. Такі ж свічки тримав у руках, здається, кожен третій на акції. Володимир уважно кинув оком довкола, але ні в кого так і не побачив інших, своїх свічок. «Певно, теж посоромилися дістати», - подумав хлопець. Він стояв з опущеною головою й уважно слухав прізвища, ім’я та по батькові всіх 62-х загиблих за роки незалежності України журналістів, які дуже гучно і по-своєму урочисто зачитував ведучий. Володимир прекрасно розумів, чому всі вони загинули. Але ні він, ні будь-хто на акції не мали навіть найменшого уявлення про те, як зробити, щоб цей список не продовжився.
Ведучий голосно вигукнув останнє ім’я та попросив присутніх ушанувати загиблих хвилиною мовчання. Майдан завмер у мертвій тиші. Але не увесь. Гуркіт машин на Хрещатику, музика із літнього ганделику неподалік і… різкий, писклявий голос журналістки одного із центральних каналів: «Ти записав синхрон з Порошенком?». Це вона до свого оператора. Робочі моменти. «Долг профессии». З добрий десяток учасників мітингу озирнулося. Утім, журналістка на це не звернула уваги. Для неї мітинг — це передусім робота. Тому вона ще раз перепитала: «Сихрон нормальний вийшов?»
40 секунд «хвилини мовчання» минули, й один із організаторів закликав у гучномовець присутніх не розходитися, а — знову ж — «дружньою колоною» піти до Адміністрації Президента. Адже вони мають при собі відкритий лист-звернення до глави держави. Лист, який організатори, вочевидь символічно, хотіли зачитати-передати-переказати Вікторові Януковичу о 20.00.
Добра половина тих, хто був на Майдані, до Адміністрації не пішли. Володимир пішов. У перших рядах. Йому хтось тицьнув у руки плакат із зображенням голови невідомої людини, яка давно асоціюється з Гонгадзе. На плакаті напис: «Безкарність вбиває. Георгій Гонгадзе (21.05.1969 — 16.09.2000)». Ближче до Адміністрації організатори почали вигукувати в гучномовець: «Замовників — за ґрати!», «Кучму — за ґрати!», «Литвина — за ґрати!». До цього ж вони закликали й учасників акції. Володя добре знав, чому натовп вигукує саме ці прізвища. Тому й сам гучно кричав, вимахуючи плакатом.
«Дружня колона» дійшла лише до паркану, що надійно охороняв вхід до робочого місця Президента. Там чекали кілька десятків озброєних міліціонерів. Жодних сутичок не було. Міліція не хотіла впускати мітингувальників власне до дверей Адміністрації. А самі мітингувальники, як виявилося, на цьому й не наполягали. Тож поклали свічки просто біля паркану і зачитали відкрите звернення до Президента, якого не те що в Адміністрації, а й половина учасників акції не почула. Єдине, що зрозумів особисто Володимир, то це те, що організатори закликали Януковича офіційно назвати замовників вбивства Гонгадзе. Утім, Володимир, як і всі учасники акції, ці прізвища давно знає. Як із цим жити далі? — інше запитання.
«Дружньою колоною», як і прийшли, учасники мітингу розійшлися після 20.00. Більша частина з них, у тому числі й Володя, пішли до найближчої станції метро «Хрещатик». Дорогою хлопець довго розмірковував про те, як саме написати свій «живий репортаж», що зробити ключовим у матеріалі? Із цими думками й заснув удома. Але вранці, перечитавши типові репортажі про цю «чергову» для ЗМІ подію на кількох популярних сайтах, вирішив взагалі нічого не писати.
Річ у тім, що Володимир, ідучи до Спілки, сподівався на один мітинг, наживо побачив інший, а в новинах… Не таким, яким він повинен бути, і не таким, яким він був.
Ким був Гонгадзе? Чому його вбили? Як зламати системне і безкарне зло, що дозволяє собі це робити? — нових відповідей на ці запитання мітинг не дав. Тому, переглянувши фоторепортаж про подію на одному із популярних сайтів, Володя рефлекторно «лайкнув» його і вимкнув комп’ютер. До речі, «лайків» лише під цим одним матеріалом було удвічі більше, аніж учасників мітингу.
Фото Артема СЛІПАЧУКА, «День».
