Як в нації вождя нема, тоді вожді її — поети.
Євген Маланюк, український письменник, поет, культуролог-енциклопедист, публіцист, літературний критик

Дим над Карабахом

4 грудня, 2020 - 10:29

Війна в Нагірному Карабасі спонукала мене пильніше придивитися до тамтешніх подій, історії конфлікту і геополітичного контексту. Чому? Відповідь проста: бо я просто не розумів, кого із воюючих сторін підтримую.

З одного боку, Азербайджан воює за свою міжнародно визнану територію, тобто виганяє окупантів, а Вірменія – проросійська держава, яка не підтримує Україну в ООН. З іншого боку, історично ця територія – Арцах – була заселена вірменами, і тільки з появою Совєтського Союзу цей регіон включено в склад Азербайджану; до того ж Вірменія – це християнська країна, і цю війну можна розглядати також і в світлі гантінґтонівської ідеї про конфлікт цивілізацій, бачити тут сутичку хреста й півмісяця.

Коли цей воєнний конфлікт увійшов у нову гарячу фазу, мені чомусь пригадалася прогулянка Єрусалимом. Три роки тому якраз у ці дні я гуляв цим містом і розглядав його первісну структуру. Тому й пригадав, що воно поділено на 4 квартали: єврейський, християнський, мусульманський і вірменський. Цей поділ красномовно підтверджує древність і впливовість вірменського народу, безумовно – одного з найважливіших в історії останніх двох тисячоліть. Що там казати: вірмени мали власну писемність ще в ті століття, коли в Європі й не пахло слов’янами! А дослідники Біблії стверджують, що це саме до вершечка вірменської гори Арарат причалив Ноїв ковчег…

Але історія була нещадною до вірменів – і тепер Арарат, наприклад, уже не вірменський, бо знаходиться на території Туреччини. Протягом століть вірмени зазнавали жахливих утисків і гонінь, квінтесенцією яких стала велика різанина 1915-го року, коли в Османській імперії було здійснено геноцид вірмен. Тоді було винищено понад 1,5 мільйонів вірмен, а ці вбивства, гоніння й депортації стали для турків також способом «етнічної чистки» територій східної Туреччини, де історично проживали вірмени. Сучасна Вірменія – це лише клаустрофобічний окраєць вірменських просторів. У цьому контексті й не дивно, що значно більше вірмен живе в діаспорі по всьому світу, ніж у самій Вірменії. Такі реалії народу з великою історією, який натерпівся лиха…

Щоб трохи краще зрозуміти вірмен, їхню ментальність і світогляд, я повернувся до книжки, яка мене надзвичайно вразила кілька років тому. Мова про «Книгу шепотів» Варужана Восґаняна; цей роман отримав Центральноєвропейську літературну премію «Angelus» і саме в польському перекладі я його прочитав. Як не дивно, оригінал написано румунською, бо пан Восґанян – нащадок вірменів, які сто років тому втекли з Османської імперії, рятуючись від геноциду. З того часу вони осіли в Румунії, а сам Варужан навіть зробив блискучу кар’єру і став свого часу румунським міністром фінансів. Парадоксально, але фінансист і політик зміг написати без перебільшень видатну книгу, яка допомагає зрозуміти його народ і пройнятися до вірмен щирою симпатією.

Ця симпатія мимоволі переростає у співчуття. Бо неможливо зі спокійним серцем дивитися на те, як вірмени перед від’їздом спалюють свої домівки, щоб вони не дісталися ворогу. Дим над Карабахом – пекучий і страшний…

І можна скільки завгодно захоплюватися успіхами азербайджанської армії, проглядаючи в цих подіях можливу модель для звільнення українських окупованих територій, але цей дим над Карабахом і колони автомобілів, що вивозять людей – не дають спокою. Коней і шаблі замінили безпілотники й автомати, але суть історичних подій залишається та сама.

Мій висновок простий: добре, що я не мушу нікого підтримувати в цьому конфлікті. Бо розум каже одне, а серце співчуває іншим.

Новини партнерів