В Європі на генетичному рівні виникає спонтанна любов до народу, що повстав на захист своєї свободи.
Оксана Пахльовська, українська письменниця, культуролог, професор Римського університету «Ла Сап'єнца», доктор філологічних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка

Джинсові перебіжки

8 листопада, 2019 - 11:01

Сказати, що мої знання про предмет розмови легко б уміщалися на денці чайної ложки, значить, кокетливо злукавити, а нам це ні до чого: адже не на семінарі особистісного зростання, курсах кодування на індивідуальність, тренажерних забігах на необтяжливе спілкування. Там — розрахунок на яку-небудь монетизацію, а у нас — спонтанна подорож у джинсове таїнство, причому, на прикладах пережитих, тому і стійких до вицвітання. Ось вже чого не  робитиму, так намагатися пояснити, звідки така божевільна любов до «дворняжок» з деніму. Отже, зрозуміло — разом із тим і радянська концентрація дефіциту — ось і всепоглинаюча масова старість. Через неї пройшли, думаю, всі: нинішнім 20-річним татам і мамам уже розповіли про свою молоду джинсову лихоманку, а 40-річні та старші і так усе випробували. Вже давно міцна гравітація від масових клонів, звичайно, продірявилася, врешті-решт, джинси посіли свою нішу, та й китайські підробки давно збили «родзинки», я ж згадую особливий трепет, кажучи — найкращі джинси. Значить, улюблені. Жалкувати, не жалкуючи давно навчилася — до чого ці неспіймані миті, визнання, що не вирвалися, можна і не згадувати, хіба мало значення, хто чого хотів. Я ж шукала свої особливі джинси — щоб матеріал був нежорсткий, як брезент, а з легким невидимим пушком, ніби фланелевим, і щоб кольори перванш. Якщо життя намагається відтіснити тебе на узбіччя, а ситі часи з ясними перспективами, як і раніше, не на віддалі простягнутої руки, я одягаю, як і раніше джинси та лонгслив (так після «заміжжя» з Європою інколи іменує себе простий тільник). Правильний тільник поніжить і приголубить, а джинси, зрозуміло, ближче до тіла, що при віз або безвіз, не заманюватимуть химерними витівками, а враз зріжуть отак років 15, причому, легко, ніби мимохідь, навіть не зрозумієш у чому ж секрет. Думаю, він у задоволенні не бути пані та не стати пані, що скрупульозно продумує кожну дрібницю, не потрапити в ментальну пастку власної поблажливої елегантності, яка так старить усіх і дрес-кодовок насамперед. Назавжди закохалася в джинсову різновідтінковість — від кольору перванш до монаксконго синього, від морської бірюзи до кольору запорошеної троянди, та й колір неба завжди підкаже, як ось у цей листопадовий день, воно запропонувало не темно-синій, а це не мій варіант, а ніжно-блакитний і злегка фіалковий. До речі, у мене такі були першими, купленими з рук, певна річ, без примірки. Від великої любові до них і трепету, що зіпсую колір, коли пратиму, та ще можуть збігтися, здала їх якось без квитанції до хімчистки. Їх там і вкрали. У ті часи це було непоправно, до речі, минуло стільки років, і зараз, коли джинсовий фастфуд на кожному кроці, мої джинсові аристократи неповторні. Вони ніби нашіптували, радили — не чекай, поки стихне гроза, а вчися танцювати і під дощем, причому, все життя.

У мене є свій пам’ятний берлінський сюжет. Рівно 30 років тому, за збігом напередодні падіння Берлінської стіни, стоячи в аеропорту, в очікуванні рейсу на Київ, ми помітили деяку напругу, мабуть, у більшому обсязі, ніж щодня, але не надали значення. Наші жінки потопали в шубах, що вочевидь не за сезоном — було ще тепло в Європі, але перед митниками треба було зробити вигляд, мовляв, ношу вже давно, в ній і приїхала ще в липні. Я ж навіщось не стрималася в нових джинсах, і, нарешті, з годинною приміркою, і тому вони мене так класно обійняли, що настрій був повітрям. Лише прилетівши додому, ми довідалися про причину напруги персоналу аеропорту — зміни вже дихали в потилицю. Берлінської стіни давно немає, а ті давні джинси, уявіть собі, вже у вигляді прихваток, певна річ, саморобних, слугують до цих пір. Не вмію розлучатися.

Вивудила і у подруги її джинсову історію. Не так давно, розповіла вона мені,  вирішила вона одягнути нові джинси — колоти, з кокетливими, гостросюжетними кишенями ззаду, і нові черевички. Вирішила проводжати осінь. Вийшовши, відчула, що обновки злегка тісні — і джинси, і черевички. Заспокоїла себе — розійдуться, не вперше. Легку ейфорію збив лівий — здавив ногу так, що поставив у безвихідь. Від домівки вже далеко, біль у нозі й до таксі не дасть дошкандибати. Добре, що ще залишилися в Києві кінотеатри, які працюють. На щастя, стояла якраз біля такого. Пішла на сеанс, навіть не думаючи, чи хочу дивитися фільм. Вирішила просто дати ногам відпочити, і пощастилося навіть посміятися, мабуть тому, що зняла два черевики. Перед самим кінцем сеансу, в темряві, насилу натягнула вона взуття, здивувавшись, що тепер і правий став невиправдано тугим. Коли вийшла на вулицю, якось по-чаплінівськи переставляла ноги, думала лише про одне — швидше додому. Добре, хоч джинси вже не тиснули. Поглянула на свої ноги й обімліла, виявилося, що напомацки одягнула правий на лівий і навпаки. Носки черевиків відвернулися один від одного, як опозиція від коаліції. Так, чудернацьки погойдуючись, добиралася до будинку і раптом поруч почула від незнайомця: у вас така приваблива хода і ці джинсові кишені настільки пікантні, ви просто прикрасили мій осінній день. Ми посміялися, і я йому чесно зізналася, пояснивши ситуацію, ти ж знаєш, що відразу починаю посвідчувати, правда, не знаю, навіщо. Черевики більше не ношу, не забула мук, а джинси — обожнюю, таких кишень більше немає ні у кого, та і кюлоти — мій крій. Один цікавий художник — джинсовий хіпі на ім’я Анатоль, теж підкинув свій сюжет. У 70-х він мріяв, не скажу нічого нового, про джинси. Мріяв — це не те слово. Марив, так гостро бажаючи придбати їх, що не було сил терпіти. І ось підвернувся випадок — купив. Обновку відразу взяв в оберт, доносилися вони до того, що декоративно рвати вже нічого не треба було. Мама кілька разів робила замах їх викинути, але, ні, дожили до свого зоряного часу. В одній із київських галерей надумали організувати щось подібне до джинс-party. Анатоль відгукнувся на пропозицію й обрамував свої, що знають життя не з чуток, джинси, своєрідною барикадою із згорнутих джинсових фрагментів, ніби оточивши ними денім, що стоїть у весь зріст. Дотепна інсталяція вийшла. Прозвучала. Якось уночі, продовжив він, телефонує господар галереї і запитує: скільки хочеш за свій шедевр. Спросоння кажу — 800. Галерейник уточнює: у гривнях, доларах, євро. Євро, відповів механічно і заснув знову. Тижнів за два прийшов за своїм скарбом, а мені дають гроші, мінус відсотки, звичайно, і кажуть, що цю фантазію, купив якийсь француз-колекціонер, фанат джинсових імпровізацій. Як думаєш, не продешевив часом, запитав він мене.

Хочеш чесно, довго не думала над відповіддю, я б не продала, навіть за такі непогані гроші. Лахміття, але знакове по життю, може, і гроша ламаного не варте, але люблячий погляд зробив би цей стилізований гімн джинсовий — коштовністю.

Просто ти непомітно втратив свій погляд.

Так буває.

Газета: 
Новини партнерів