Фізіотерапія українських доріг
Якщо у ваших нирках завелися несанкціоновані камінці, не поспішайте до уролога. Навіщо вам лабета ескулапів, коли є вірний спосіб позбутися зайвини самостійно, швидко і майже безболісно?
Рецепт простий, оскільки вистражданий.
А було так. Після восьми діб лежання в палаті однієї з районних лікарень на Черкащині; після УЗД і рентгеноскопії, після розширювання судин фізрозчинами, після ночей без сну, сповнених сподівань, що кожна наступна ін’єкція хоч на кілька годин звільнить від болю, після блукань коридорами й дворами лікарні у пошуках прихистку від майже 40-градусної спеки, — отже, після цього всього я вирішив змінити «дислокацію» і податися туди, де… де камінці можна роздробити з допомогою ультразвуку. Або ще якось вплинути на них, клятих і неслухняних…
Лікарі не те що не заперечували, а й навіть зраділи. Як не крути, а на одну проблему менше…
Отже, дочекавшись світанку, я сів за кермо свого Sens й вирушив до міста, яке продовжує звикати, що воно вже не Кіровоград, а Кропивницький. Витівка, зізнаюся, досить авантюрна, адже шлях попереду стелився довгий, майже двісті кілометрів. Проте я підстрахувався: у разі нападів болю виручити мали кілька ампул спазмалгону та кейверу. А вштрикнути знеболювальні я сподівався десь по дорозі, у першій-ліпшій лікарні. Зрештою, усе ж начебто поруч: Городище — Сміла — Кам’янка — Олександрівка… А там уже й Кропивницький…
Ін’єкції, дякувати Богові, в дорозі не знадобилися. Спеки ще не було; все складалося так, як і було задумано. І навіть більше: гарячий масаж спини (контакт із сидінням!), потрушувально-підкидальний ефект їзди втомленими українськими дорогами протягом кількох годин зробили свою справу. Камінець не витерпів — і звільнив мене від страждань!
І тоді мене осяяло: потрібно складати медичну карту наших доріг! Ну, наприклад: якщо у вас завелися невеличкі камінці, мерщій сідайте за кермо і їдьте вбік Сміли. Тільки поспішайте, бо відчайдушний відрізок шляху між Смілою та Кам’янкою ось-ось може втратити свій фізіотерапевтичний ресурс: там тепер вовтузиться техніка, шляховики стелять асфальт, кількість вибоїн стрімко меншає… Не встигнете — доведеться мчати аж на Миколаївщину. Втім, Миколаївщина — то вже екстрим, то для витрушування цілих каменюк! Особливо на відрізку від Водяно-Лориного (села, де минало дитинство красуні Олександри Смирнової-Россет, яка кого тільки не причаровувала, навіть Гоголя!) — до Возсіятського. Мої знайомі розповідали, як, їдучи на море, змушені були виходити з авто й долучати свої скромні сили до патентованих кінських, захованих у двигуні…Та я й сам неодноразово там проїздив, бачив, як мучаться важкі фури, звиваючись поміж вирвами, наче вгодована гусінь…
Ось де безмежжя можливостей для самодіяльної урології! Ось місцина, варта найжирнішої плями на уявній медичній карті українських доріг!
І вона далеко не одна така. Спробуйте, наприклад, втрапити з Чечельника (Вінниччина) до Кодими (Одещина). Чудовий урологічний маршрут! Жодних шансів каміняччю, що причаїлося у ваших нирках. Райцентрові Кодима я б узагалі віддав пальму першості: місто так надійно захищене з усіх боків від усіляких безтурботних автомобілістів, що добиратися туди можна хіба що поїздами (а вони — така сама рідкість, як ті гоголівські птахи, що інколи зважуються долітати до середини Дніпра), або ж гелікоптерами. Натомість для урологічних експериментів — цілковите роздолля! Їдьте туди, тіштеся колекціонуванням камінців, що вилетіли з ваших нирок, насолоджуйтеся процесом звільнення від болю… Щоправда, побережіть при цьому печінки, не повідбивайте…
Одне слово, немає лиха без добра. Наші дороги — наш урологічний рай. Вивчаймо їх, позначаймо на спеціальних картах, плекаймо їхню первозданність. Любімо їх усією силою своїх спраглих проєвропейських душ — і у скрутну хвилину вони віддячать нам…
