Покоління починається з бунту проти попередників.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса

Геродотове море

31 липня, 2017 - 10:18

Два тижні я не бачив людей, окрім касирок у нічному маркеті і бомжів на світанку в парку, а тепер от — вони. Варто було земній кулі набрати обертів і розігрітися як слід: акумулювати грозові хмари і назбирати косяки комарів у німб тропосфери — відразу з’явилися французи і потягли мене в Зону.

Зібралися серйозно: запасли протеїнових барів і рулони антимоскітної сітки, розливали Grey Goose у дволітрові пластикові пляшки і великі залізні фляги, незграбно матюкалися російською, безтурботно заснули в таксі, а весь наступний день —  стогнали під вагою рюкзаків і паровими пресами спеки.

Коли потроху спало до горизонту розпашіле Сонце, я вивів їх до пересохлого ставу-охолоджувача біля ЧАЕС. Якраз туди, де з води стирчать іржаві човни, густий шар дрейсенів хрускотить під ногами, а кістляві велети опор ЛЕПів — тануть у густому тумані.

Французи дивуються:

— Это есть что?

— Висохле море.

— Море? Мэр? Вы рассказать нам про мэр!?

— Гаразд, мавпи. Розкажу вам про мер.

Вони передають мені флягу, я скидаю рюкзак і говорю: слухайте сюди! Давним-давно, коли льодовики відступали на північ, тала вода не підкорилася Божій волі, лишилася серед цих неплодючих земель — рясно розцяткувала озерами рівнину, розплющену тушою великого льоду. І зосталася тут жити.

Та відступаюча льодяна стіна була така висока, що з її вершини можна порожньою пляшкою до Базеля докинути. Один мій друг часто так робив, знайомі вікінги його потім поховали в кургані на острові неподалік.

Вікінги зійшли зі стіни, коли лід зник за горизонтом. Вони приходили разом з водою і тягли за собою снекари з малою осадкою і плоскодонні струги — запливати у кожен комір цього захолустя, обкладати даниною тих замурзаних жителів боліт, до яких інакше аніж по мілководдю і не дістанешся.

У нас тут Геродотове море — країна мутної води і густих туманів. Так-так, неголені хіпстерські мавпи, Геродот писав про море у цих нескінченних лісах. Море, з якого у височінь стирчали велетенські секвої: лоскотали вершинами небо і воно сміялося, реготало до сліз і ті сльози рясними патьоками спадали на землю, а море від того — ще ширшало.

Ми якраз на його березі. Ось вам його рихлі, солоні ґрунти. Ось його іржаві якоря — он-до вони стирчать із сухої землі. Скидайте рюкзаки, пошукаємо рештки човнів і зотлілі руків’я дворучних мечів: вивеземо через кордон і продамо на eBay, після реставрації.

Бачите, під ногами? Це дрейсени — морські раківки. Місцеві збирають їх, приносять додому, обтирають ганчір’ям, кладуть біля триптиху і згадують славні часи, коли Чорне море закінчувалося тут, бо упиралося в льодовик.

Ви, кажу, бачили Полісся на ранньомодерних гравюрах? Країна на березі великої води. Північна Венеція на бамбукових палях біля океану. Той океан в глибину сягав підземного царства, а морські чудовиська — лизали шершавими язиками стопи тих, хто у стилі пророка ризикнув ефектно пройтись по воді.

Який там Геродот? Триста років тому просвітники писали, що тут не вимерли ще смертоносні виверни. Вони і досі не вимерли — так що обережніше. Ми зараз на відкритій місцевості, до речі.

Та і взагалі — обережніше треба. Це вам не пуатійські трясовини, тут рідота з болота така, що п’явки дохнуть. Комарі? Хіба то комарі? Ви знаєте Боплана? Ви точно про нього мали щось чути. Ви, французи, всі одне одного знаєте, всі між собою родичі і вчорашні аристократи. Так от, він писав про славетні часи, коли Київ був схожий на Прип’ять, а саранча в цих лісах розвелася така, що хапала за рукави необачних паломників, підіймала і відносила в небо — годувати малих саранчат на гострих Житомирських скелях.

Боплан, кажу, теж писав про море: у сиву давнину воно підступало до лівого берега Дніпра. Писав про старі якоря у полях за сто кілометрів на схід. І писав не просто так. Знаєте, питаю, про Каспійську трансгресію? Так отож.

Тільки солоні води Каспію відступили, по висохлому дну зі сходу прийшли кочові племена трипільців на мохнатих слонах і на березі Поліського моря — заснували столицю. Її ми тут і шукаємо. Чого, думаєте, я вас сюди притяг?

Який там, в кінці-кінців, Боплан? Сорок років тому вдарив такий паводок, що від решти світу відрізало міста і трупи з висолопленими язиками — купами пливли на південь. І ніхто з рятувальників не міг з ними впоратись, тільки вертольотчики і варяги на снекарах з малою осадкою.

Але ми не нарікаємо. Коли приходить вода, коли примарами нависають льодовики, коли змивають дерев’яні підмости і трощать палі бурхливі сльози весни — це не лихо для нас і не біда. Це законне право води. І навіть малі діти знають: землю на спині тримає велетенська риба. Раз-по-раз вона рухає її на інше місце, аби спина відпочила — тоді настає паводок і суша зникає на рік.

— А что быть там, на другой стороне? — питають французи.

— От якби у вашого пра-пра-прадіда, простого ловця омарів із Сан-Мало, хтось спитав, що з іншого боку Атлантики? Що би він відповів? Правильно, що море там закипає, а Кракен — топить караки тих сміливців, які наважилися аж надто заплисти за Геркулесові стовпи. Того не знав навіть Геродот. Що ж ви від мене хочете?

Французи глибоко вдихають солоне повітря і роззираються на залишки моря. Я вдягаю рюкзак і затягую лямки. Наостанок пускаємо флягу по колу. З неба на наші голови швидко падає ніч.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments