Діти — се наш дорогий скарб, се наша надія, се — молода Україна.
Олена Пчілка, українська письменниця, меценатка, перекладачка, фольклористка, публіцистка, громадська діячка

Головне, не сплутати...

21 квітня, 2017 - 17:01

Я не знаю, як можна виїхати зі своєї країни. У мене своєї ніколи не було. Я жила у трьох — СРСР, РФ1 та РФ2.

На жодну не можна було покластися.

У жодній мені не належало нічого. Жодна не захищала моїх прав, які захищати обіцяла. Навчання, лікування, безпека у цих країнах завжди залежали від везіння, особистих зв’язків і грошей. Крім цього, ці країни постійно намагалися вбити моїх рідних, із завидною регулярністю організовуючи війни для кожного покоління моєї родини. На щастя, вбити не вдалося, а ось грабували успішніше. За однією схемою. У кожному поколінні, як раз тоді, коли родина важкою працею до середини життя обзаводилася будь-якими грошима та майном — країна влаштовувала грошові реформи, дефолти, інфляцію, дефіцит продуктів харчування.

В жодній державній установі, від правоохоронних органів у країні до посольства за кордоном, я не зустрічала нічого крім хамства, некомпетентності, черг і здирництва. У посольстві за кордоном якось особливо відчуваєш, що країни в тебе немає. Пристойні люди мені пояснили, батьківщина — не держава. І не країна. І не зовсім народ. Тобто, не увесь народ.

Батьківщину пристойна людина любить, і з державою не плутає. І народ свій любить. Але не увесь. У загороджувальних загонах, у вертухаях — не народ. В окопах — народ. Договір із нацистами — держава. Перемога над нацистами — батьківщина і народ, (але не увесь, зрадники, полонені, власовці — не народ). Потім зрадники — знову народ, власовці — ні. І всякі там лісові брати.

Та й взагалі брати з братніх республік, вони брати, але не народ. Братський народ, у крайньому випадку. Іноді народові залишалося зовсім небагато — буквально 7 осіб на площі. Але тоді залишалася батьківщина — берізки та література. І балет. А держава тим часом відправляла хлопчаків на смерть. Ну не батьківщина ж! І не народ. Народ так тепер і каже: «Ми не відправляли» — Хто відправляв? — Держава! А ми її навіть не любимо. І взагалі вона інша. Ми-то при чому? — А 9 травня? — Так! — А Афган? — Ні, не ми. — А Чечня? — Герой Росії! — Чого??? — Держави. Чи не батьківщини ж! — Ракети? — Якщо не вибухає на старті. Не вибухне — батьківщина. Вибухне — держава. — Олімпіада? — Так! Сеча — держава! Головне не сплутати. І любити батьківщину.

А як добре померти за батьківщину на весняному світанку. На півдні, подалі від сльоти псковського села. Молодим. Років у 19. Від мами відразу. Добре, що тут завжди є за що вмирати. Все, що в у нас святого, завжди вабить, нашіптує, гримить гімнами й маршами: «Помри за мене! Помри! Убий за мене і помри!».

Ніяк не можу згадати — чи було колись за що жити. Жити, переважно, виходило не дуже...

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments