Ось не було цього року весни, не було і все: думаю, більшість читачів зі мною погодиться. Спочатку за календарем настав березень, потім навалило півтора метри снігу, а потім раз, два, три, алле-оп! – все зацвіло, Дніпро розлився, шорти подорожчали, торішнє сміття з-під кучугур вийшло на оперативний простір.
Ніякої чорної землі, ніяких довгих вологих холоднуватих днів, наче поцуплених у листопада. Як ушкварило +26, так і все. Розбирайся як знаєш.
Тілом і свідомістю оволодіває цілодобова сієста, коли ліньки не те що колонки до газети посеред свят писати, а й навіть каву на терасі з вродливою дівчиною пити. Але, як написав Гоголь-старший, «лінощі до добра ніколи не доводять», тому пишу.
Пишу про те, що з квітнем завжди шкода прощатися, бо після нього навалюється достоту п’яний і цілком дорослий травень, з яким, як із тими чорнявками у Хічкока, і так все ясно (тоді квітень подібний до білявки, здатної невідомо що утнути у наступну мить, тому її і люблять). Про несподівану і невчасну нежить. Про те, що завтра буде демонстрація нових лівих з концертом і фестивалем наприкінці, так що може і піду, але ж гучних антикапіталістичних прокльонів я ще 30 років тому наслухався. Про те, що треба додивитися нову версію «Світанку живих мерців» і нову серію «Гри престолів». Про знищений ТВі. Про раптову активізацію вітчизняного кіна з примхи сина однієї дуже високопоставленої особи. Про те, що верзти дурниці – то порок, а не злочин, однак расистів я зі своєї стрічки у Фейсбуці видаляю. Про те, що мене позавчора порівняли з Бурідановим ослом, і я досі від цього регочу. Про ймовірну поїздку до лісу у гарній компанії. Про ендорфін і мандарини, про парафін і сосни, про Крим і Чікаго, про солодке сум’яття в голові, котре краще за порядок, бо жити треба весело.
Отака словесна штовханина зчиняється, коли настає несподіване літо. А все тому, що влітку ніщо не є надто важливим і панує легковажність попри будь-які обставини. І те, що настане осінь, і буде всім кисло, нікого не обходить. Літо – це назавжди. Хто не вірить – хай перевірить.
