Якщо свобода взагалі щось значить, то це право говорити іншим те, чого вони не хочуть чути
Джордж Оруелл, британський письменник і публіцист

Хто ми такі?

11 січня, 2022 - 18:12

Якщо коротко, то про роман Артема Чеха я хочу сказати всього дві речі. Перша: премію «Книга року BBC» йому дали цілком заслужено. Друга: цей роман я не хотів би перечитати ще раз.

Звучить парадоксально, правда? Але так часом є, коли говоримо про книжки на болючі теми. А роман Артема Чеха – це не тільки класичний роман виховання про хлопчика, це ще й роман про виростання цілої країни зі смердючої твані 90-х років. Зрештою, можна так і сказати: це український роман про 90-ті.

А те десятиліття для українців було катастрофічним, і багато наших теперішніх проблем коріняться саме в реальності дев’яностих. Мене часом дивує, що ми говоримо про травму бездержавності, комунізму, воєн і Голодомору – як про основні наші проблеми, що позначилися на ментальності народу і заклали в нашу психіку руйнівні фрейми поведінки. Але водночас скромно мовчимо про 90-ті, про це десятиліття приниження людської гідності, деградації до рівня фізичного виживання, яка болюче позначилася на всіх нас. Так, 90-ті – це та травма, про яку нам соромно й незручно говорити, ми воліємо про це мовчати, ніби воно відбулося не з нами. І саме це мовчання є ознакою нашого глибокого посттравматичного синдрому.

І саме цю стіну мовчання пробиває Артем Чех у своєму новому романі. Хоча, підозрюю, такої глобальної мети письменник перед собою не ставив – він просто розповідає історію одного дитинства, токсичних стосунків на фоні загального розпаду і занепаду, бідності й звиродніння.

А це вже ми, читачі, можемо проектувати й масштабувати цю життєву історію: Черкаси – на всю Україну, контуженого ветерана афганської війни Фелікса – на травмоване комунізмом українське суспільство, маленького хлопчика Тимофія – на паростки нового й незалежного українського суспільства, які, втім, не мають з кого брати приклад, тому закономірно проходять усі сім кіл життєвого пекла.

Читаючи роман Чеха, я весь час упізнавав себе й власне дитинство, хоча виріс не в Черкасах, не в промисловому місті, не мав контуженого афганця і дачі в селі, але загалом – за настроєм, за атмосферою безвиході – це книжка й про мене. А значить, з огляду на всі ці різниці, і загалом про наше покоління – людей, чиє дитинство й роки формування припали на 90-ті. Недарма навіть описаний у книзі перший вияв патріотичних почуттів у нас такий самий – я також співав гімн після товариського матчу Україна-Росія в 1999 році, також пам’ятаю той гол Шевченка і до болю чітке розуміння, що найбільшою образою на світі буде програти росіянам у футбол. Саме росіянам – хоча в ті роки я ще не дуже цікавився політикою.

Впізнавати себе в героєві книжки – це велика похвала для її автора. А коли роман болить тобі майже на фізичному рівні – це означає, що написаний він по-справжньому добре. Без наворотів і прикрас, гола правда. І ця правда терапевтична, бо визнання й проговорення своєї травми допомагає якщо не позбутися її, то принаймні приборкати хворобливі наслідки.

Тому роман «Хто ти такий?» – справді важливий текст, адже з нього українське суспільство може розпочати складну розмову про непривабливі сторінки нашого минулого. Так, про них не хочеться згадувати і не хочеться розповідати чужим людям. Але носити їх у собі – ще гірше, бо прихований біль буде муляти й проявлятися в нас ще десятиліттями. Просто вирізати 90-ті з пам’яті теж не вийде, бо без цієї декади ми не зможемо дати відповідь на головне питання:  «А хто ми такі?»

Новини партнерів