Тепер, коли ми навчилися літати у повітрі, як птахи, плавати під водою, як риби, нам не вистачає тільки одного: навчитися жити на землі, як люди.
Бернард Шоу, англійський драматург

Хто тут у Наполеони крайній?

«30.04–06.05.2021»
6 травня, 2021 - 20:15

Дивно якось: у країні, де мріють про міцну руку, частіше цитують Черчилля, а не Наполеона. Втім, не судять, як відомо, тільки переможців. Наполеон виграв Аустерліц, але програв своє Ватерлоо. Черчілль програв Галліполі, але з головної битви у своєму житті він вийшов переможцем. У чомусь, звичайно, я про Другу світову війну, але переможну крапку в його міфі, звичайно ж, поставила не вона, а Нобелівська премія з літератури... Ну а ще, звичайно, виною всьому кіно. В наші «Темні часи» не до блиску далеких імперій. Якщо в Україні сьогодні і згадують Наполеона, то хіба тільки через пожежу Москви. Втім, ще через дурний і вульгарний (та вони у нього всі такі) фільм за участю одночасно в ролі продюсера і Наполеона нашого нинішнього президента.

5 травня 1821 року — цього тижня минуло рівно 200 років — на віддаленому на тисячі морських миль від цивілізації острові Святої Єлени в засланні, але не безвісті, померла Велика Людина, чиє ім’я, хоч як британці, які брали в полон його, і мстиві Бурбони не старалися, було вже не викреслити з історії людства. Через кількість жертв наполеонівських воєн від півтора до двох мільйонів, яка здавалася тоді неймовірною, через феодальних монархів, які не бажали йти в минуле, не кажучи вже про нинішню демократію, яка взялася ні з того ні з сього судити навіть віддалене від неї на цілі епохи минуле, звинувачення у незаконній узурпації влади, нарешті, через тавро, незважаючи на всі завдані ним людські та матеріальні жертви, його, який програв, навколо його оцінки як історичної особистості вже два століття не вщухають суперечки — Диявол він у плоті чи Герой. Але що відрізняє Наполеона від сонму його наслідувачів, поряд із авантюристом, який, без сумніву, усіма засобами шукає влади, з полководцем, який не рахувався з жертвами заради військової слави, поряд із правлячим залізною рукою автократом, він був не менш великим Реформатором. І, на відміну від вражаючих уяву, але швидкоплинних завоювань, спадщина його реформ досі жива не тільки у Франції, але і в цілому в Європейській цивілізації.

І йдеться не про те, наприклад, що добре нам знайомі загальний військовий обов’язок, або, скажімо, трудові книжки (хоч і не були його винаходом) уперше були з успіхом впроваджені Наполеоном. Що він залізною рукою навів на вулицях порядок, створивши (віддамо тут належне і Відоку) за чверть століття до знаменитого Скотленд-Ярду першу кримінальну поліцію сучасного типу — «Сюрте». Що він урятував державу від банкрутства і, разом з тим, на десятиліття заклав основи для динамічного розвитку економіки. Все це було б неможливо без створеного з ініціативи та за участю тоді ще першого консула Французької республіки Наполеона Бонапарта Цивільного кодексу («Кодексу Наполеона»), що отримав у просторіччі його ім’я, — всеохопної системи цивільного права, не тільки чинної (зі змінами, звичайно) у Франції й досі, але і яка стала основою для національних законодавств у десятках країн на п’яти континентах. Перемога над корупцією, стабільні фінанси, гарантія приватної власності і цивільних прав, економічної (але тоді поки ще не політичної) свободи, а з ними достаток і порядок (особливо разючі порівняно з анархією і розрухою епохи Революції) — ось те, що обіцяла Революція, але дав французам в обмін на безмежну владу Наполеон. Укупі з розквітом освіти і культури, прекрасний зразок освіченої диктатури, незважаючи навіть на воєнну поразку, загибель у війнах сотень тисяч французів і крах режиму, він забезпечив успіх реформ і на десятиліття процвітання країни.

І все-таки Наполеону не вдалося, як Лі Куан Ю, стати брендом реформатора ні в XIX, ні, тим більше, в наступному ХХ столітті. Звичайно ж, свою роль тут зіграв вкинутий політичними опонентами імператора, а пізніше з легкої руки Маркса підхоплений лівими істориками, політологами, публіцистами мем «бонапартизм». Насправді не більше, ніж зручний ярлик, який за останні два століття навішували на десятки (якщо не сотні) найогидніших військових і цивільних диктаторів і просто авантюристів. Як зараз із Гітлером, кого тільки не порівнювали з Наполеоном — від самого Гітлера і Сталіна до Путіна, і якось щоразу виходило — хоч би один пристойний персонаж (утім, брешу — за винятком де Голля). Зізнатися, багато хто з них і правда, як вони вважали, наслідували Наполеона, але між главами про закон і економічні свободи та місцями вони обирали останні, де про коронацію і грім військових перемог. В одній із російських публікацій останніх років зустрів розповідь, як Сталін «вчився на помилках Наполеона» (тоді в СРСР саме вийшла його фундаментальна біографія авторства Тарле). Той, мовляв, не продовжив репресії Термідора, не добив монархічну опозицію, зрештою, вручив після поразки Бурбонам на блюдечку владу. Мільйони жертв репресій, а потім ще й десятки мільйонів жертв стратегічних військових прорахунків Сталіна, якщо я правильно зрозумів кремлівського публіциста, були закріпленням цих «уроків». Зате, на відміну від Наполеона, врятував країну від реставрації Романових, це безсумнівний плюс.

Ну, загалом ви зрозуміли: наслідувачі підвели. Один із найбільших в історії полководців, блискучий реформатор, поряд із Карлом Великим один із предтеч Євросоюзу... Задана його генієм планка виявилася для нащадків недосяжно високою. Так і вийшло, що кожен другий пустомеля, який рветься до влади, — новий Лі Куан Ю, тоді як диктаторів або просто безумців, які страждають манією величі, автоматом записують у Наполеони.

Газета: 
Новини партнерів