Ігри з часом
Кажуть, Нобелівська лауреатка Ольга Токарчук у своїх текстах любить досліджувати стосунки людини з часом. Якось ніби й не гоже писати — кажуть, коли можна взяти й почитати. Та, на жаль, не україномовним читачам. Не зважаючи на близькість культур, спільність тем та українське походження авторки, — придбати переклади її книг заледве вдається. У крамницях є хіба важкі для першого знайомства “Книги Якова” та ще “Химерні оповідання”, в частині яких дія відбувається поруч із моїм рідним містом Луцьк — та й ці раритет. Проте, навіть після короткого читання її текстів, прослідковується — Ольга Токарчук спостерігає за часом. А я люблю продовжувати думку, що сподобається, і думаю собі теж — чому час так по-різному відчувається?
У дитинстві година і день, тиждень, здається, тягнуться вічність, хоча мало б бути навпаки, зважаючи на швидкість і масштабність біологічних процесів, що множаться у дитячому тілі. Натомість ми, дорослі, з кожним роком усе швидше перегортаємо календарі й не встигаємо редагувати спогади на давні, давніші й зовсім старі. У чому ж секрет або, хоча б, один з секретів плинності?
Фізики погодяться, час — це метафора, насправді його немає, а є лиш швидкість, із якою планета долає відстань в просторі безмежжя (остання фраза чи не найкраще резюмує наші знання про Всесвіт). Здавалося б, із людиною має бути так само, чим більшу швидкість ми наберемо, тим більший шлях подолаємо. Тільки от життєвий шлях — то не так відстань, як враження і відчуття, емоції й думки, обличчя і вчинки, а їх сприйняттю й усвідомленню надвисока швидкість лише заважає. Як ті будинки, що миготять за вікном автівки на магістралі, зливаючись, врешті, у довгу кольорову лінію невпізнаних людським оком об’єктів.
От і виходить, що людина втрапляє у пастку, поспішає, метушиться, біжить, щоб встигнути більше, а натомість непомітно приходить на фініш з питанням — як так? Ясна річ, спинитися на роки і сісти під деревом мудро міг хіба Будда, людині потрібен рух. Тільки рух осмислений й спланований, з обов’язковим розумінням куди й навіщо, а ще — не менш обов’язковими зупинками на подумати, помріяти й відчути. Бо якщо час — це швидкість і відстань, то ним хоч трошки, але можна керувати.
Віддавна і у багатьох культурах довгий зимовий період, без сонця і змін, ставав таким собі магічним міжчассям, коли нічого не відбувається, але скоро усе почнеться. А у вас є таке відчуття?
