Задумавши суперечку теперішнього з минулим, ми виявимо, що втратили майбутнє
Уінстон Черчилль, британський політик, прем'єр-міністр Великобританії

Iноді так хочеться тосту...

27 листопада, 2020 - 11:08

Дуже навіть розумію, що ймовірний локдаун вже дихає в потилицю, але нічого із собою вдіяти не можу. Щороку наприкінці листопада, і цей винятком не став, починаю продумувати свою новорічну ялинку.

Власне особистий VIP-портфель ялинкової біжутерії, тобто новорічних іграшок, останні 10 років складається з одних і тих самих й аж ніяк не з аристократів за народженням. Здавалося б, що там продумувати, внизу біля ялинки я завжди, крім намиста мого дитинства — старих наївних кульок, кладу таку собі дівочу таємницю, ми це так називали в дитинстві, коли дивилися крізь скельце кульки і розглядали, що ж за квіточки там поклали.

Не те щоб вони найважливіші для мене, та все ж. Дно, до речі, періодично я оновлюю. Але 2020-го мені, як виявилося, нічого нового і не знадобилося. Я навіть подумки просила вибачення у якоїсь віртуальної свіжоствореної іграшки, яку не купила і навіть до крамниці точно не піду, мені не потрібні химерні модниці.

Вже останні 10 років у мене прикраси майже не змінюються: дві маленькі з матового скла мереживні парасольки, одне розкрите, інше складене, мінівіяло, крихітні ковзани, чудовий 15-сантиметровий шнурок зі шнурівкою, дві вишукані панночки в особливих мереживних спідничках з ефектом «фру -фру «, плетені дзвіночки.

Зазвичай, коли я застигаю на порозі кімнати з прикрашеною мною ялинкою, то відчуваю те ж саме, що й дівчинка з якоїсь листівки.

Пам’ятаю, як я побачила досить стару листівку з минулого, на якій Дід Мороз, з волі художника, влаштував бурхливий парубочий вечір. Листівка мені дуже сподобалася. Можливо, старому набридло бути вельмишановною вогнетривкою шафою і закортіло стати сміливим і неправильним, молодим і здоровим.

Що таке помітила в його погляді, можливо, він втомився обіцяти, обіцяти й обіцяти — і так з року в рік, а обіцяного, як то кажуть, 3 роки ждуть або 30, як ми, якщо я не збилася з ліку.

Намальований на листівці Дід Мороз ніби висипав іграшки з мішка, мовляв, гуляйте-розважайтеся, дарую вам цей передноворічний переполох, попереду тільки робота, можливо, ця ніч найкраща у вашому іграшковому житті. Щось у цьому Дідові Морозі здалося мені впізнаваним, та й персонажі так добре згладили дистанцію, склалося враження, що я запросила всіх гуртом на гостини.

Торік я сама намалювала листівку, надихнувшись розмовою Крота та Миші з улюбленої казки. Пам’ятаєте сцену, коли Кріт приходить до Миші й скаржиться:

«Я так втомився, так втомився».

«Чому ж, сусіде?» — здивувалася Миша.

«Підраховував своє багатство. Все рахував і рахував. От і втомився».

«Так одружуйтеся, сусіде. Вам потрібна помічниця».

«Що?» — образився Кріт, — «дружину ж треба годувати. Дружини вони такі ненажерливі. Ні, не одружуся. 182 зернятка на рік — не витягну. З другого боку, лише півзернятка на день»— заїв він сам себе, не знаходячи вигоди. Цього року мій Крот приміряє костюма Діда Мороза. Йому хоч раз на рік, теж кортить бути добрим.

Персонаж видався мені якимось впізнаваним, хоча я не можу згадати, кого він мені нагадує. А ще цікаво, що якщо мою листівку випадково знайдуть років через 100, то здивуються, що й ми вміли жартувати і сміятися. А може, й не здивуються.

Посередині між конвою з двох листівок, прилаштувала старий флакончик від парфумів у формі винограду. Я постійно такі дарувала мамі й бабусі до Нового року, заощаджуючи на шкільних сніданках, і навіть багато разів згадувала це в якихось матеріалах мимоволі.

Нещодавно вдалося купити таку пляшечку в перерві між карантинами. І доросла рука, як і тоді дитяча й щаслива, почала гладити це зелене скляне гроно — кожну ягідку і чорний корочок. Яку все ж таки магію мають улюблені предмети, навіть прості й зовсім серійні, й далекі від ексклюзиву, тільки почуття робить їх особливими.

Моє визначення, яке я вивела сама для себе, так і називала — «Правило чистого аркуша». І воно гарне вже тим, що ти сама вчиш його жити, уникаючи помпезності, властивої власникам тугих гаманців, а мені ж подавай нюанси.

До того ж в історії з виноградом — одні й ті ж самі. Вони чомусь не приїдаються. Можливо, через те, що не вирізняються самозакоханістю розцяцькованих іграшок— модниць, а можливо, тому що, це моє дитинство. Це як тихе зітхання без суєти, як звук корка в руках самольє — вмілого й досвідченого. Корок, що голосно вилітає, — автограф непрофесіонала, а я останнім часом промов і дій непрофесіоналів побоююсь, та й не тільки останнім часом.

І все ж, хоч скільки завчай правильні рухи, цінним є тільки відчутий танець. Попри всі підніжки 2020 року все ж не шукатиму мілини там, де її немає, або особливої глибини, яка міститься тільки в твоїй голові. Попри важкий і страшний телевізійний новинний ряд, не хочеться бути анонімною і непомітною для майбутніх різдвяних днів.

Тримаючи в руках келиха із новим одеським вином, яке є для мене ще зовсім незнайомим, радісно дивувалася його шлейфові й щільності. Це вино запропонували одній із власниць ресторану для дегустації, а вона нам, своїм подружкам — знавцям-аматоркам, перевірити, чи справді воно є таким цікавим. І виявилося, що справді без жодної вигоди для себе і без жодних зобов’язань ми висловили захоплення водночас.

Я навіть сфотографувала цю пляшку, щоб перевірити, чи є в маркетах продаж, тому що це одеське нове вино, а ми часто-густо не цінуємо своє, ми якусь другорядність насаджуємо, а вино просто багате.

Хоч і дівич-вечір у нас був дистанційний і, як нині заведено, кожна з нас сама по собі підняла келиха, але подумки ми почаркувалися. А я ще сказала, що намальовані на моїй листівці персонажі з дідморозівського парубочого вечора теж у руках тримали келихи, можна почаркуватися і з ними. А чом би й ні, дистанції ми дотримали, ба більше.

Газета: 
Новини партнерів