Хто забуває уроки історії, приречений на їх повторення
Джордж Сантаяна, американський філософ і письменник іспанського походження

Із чим «їдять» в Україні 23 лютого?

23 лютого, 2018 - 18:34

Те, що 23 лютого 1918 року в історії більшовицького війська нічим славетним не знаменне, доведено давно і без мене. Хоча, оскільки Кремль постійно намагається реанімувати радянську міфологію, не зайве й постійно про це нагадувати, як зробив, скажімо, Борис Соколов у статті «100-річчя Червоної Армії – міфічний ювілей» («День», №33-34, 2018). Історичним підґрунтям цього свята може вважатися хіба що багатокілометровий крос «червоних» бійців з-під Нарви і Пскову у напрямку теплих петроградських квартир та винних склепів, здійснений ними в останній тиждень лютого та наприкінці березня, – а ви спробуйте у шинелі чи бушлаті побігати по засніженим переліскам! Та питання в іншому: а чим уславився так цей день в історії Україні, що й у нас він зо два десятиліття, у відповідності з указом Леоніда Кучми, відзначався як «день захисника вітчизни», а подекуди його святкують і донині як «день справжніх чоловіків»?

Що ж, доводиться визнати: 23 лютого 1918 року певним чином пов’язане з історією України. По-перше, під Петроградом було чимало наших землячків. Сто років тому серед кількох тисяч більшовицьких матросів під орудою Павла Дибенка, які без бою дружно драпонули з-під Нарви на початку березня від роти німецьких військових велосипедистів (як тоді говорили, «самокатників»), кудл чимало етнічних українців. А серед їхніх «активних бойових дій» можна відзначити хіба що «героїчне здобуття» цистерни зі спиртом на якомусь тамтешньому роз’їзді…

По-друге, під час українсько-більшовицької (чи то «радянсько-совєтської», бо ж з Центральною Радою та місцевими її органами боролися ті, хто йшов «за власть сєвєтов») війні зими 1917-го – весни 1918-го, після того, як збройні формування УНР змушені були залишити Київ, вони відступали до рубежу Житомира-Бердичева-Коростеня. 12 лютого 1918-го Центральна Рада прибула до Житомира, далі вона з підрозділами охорони виїхала до Коростеня. 18 лютого під Коростенем відбувся бій 1-го та 2-го Запорозького куренів з підрозділами старої російської армії, яка проривалася на батьківщину з лінії розваленого вже німецько-російського фронту. Росіяни зазнали поразки і змушені були шукати інших шляхів. Наступного дня Січовий курінь зайняв Сарни, де й отаборилася Центральна Рада.

У цей час загін Василя Кіквідзе чисельністю близько 1500 шабель та багнетів (що гучно звався «5-та інтернаціональна армія»), зайняв Бердичів і розігнав рештки 1-го українського корпусу, які стояли в місті (слід сказати, що найуспішніше з цим корпусом «повоював» перед тим військовий міністр УНР Микола Порш, де-факто усунувши його командира генерала Павла Скоропадського і розпорошивши сам корпус по різних містах і містечках).

Але разом із тим у Брест-Литовську (Бересті) 9 лютого УНР підписала мир із Центральними державами або ж Почвірним союзом (Німецькою імперією, Австро-Угорською імперією, Османською імперією і Болгарським царством). Україна отримала визнання своєї незалежності і західного кордону аж по Холм і Берестя включно. Німецька й Австро-Угорська імперії зобов’язалися допомогти урядові Центральної Ради звільнити територію УНР від більшовиків; і не варто забувати, що у складі як австрійських, так і німецьких армій були українські частини та з’єднання, сформовані з буковинців і галичан, а також добровольців із числа військовополонених.

За цих обставин переформовані війська УНР підбадьорилися, натомість більшовики заколивалися. 17 лютого Кіквідзе без бою захопив Житомир; у відповідь згадані запорозькі курені, до яких долучився й 1-й кінний курінь, під загальним командуванням генерала Костянтина Прісовського вирушили до Житомира, який відбили 24 лютого. А Кіквідзе відступив до Бердичева, в якому й укріпився та вирішив битися до смерті. Не менш рішуче були налаштовані й вояки УНР, яким набридло відступати і відчувати на своїй шкурі недолугість політичного керівництва. Тож «битва за Бердичів», у якій з обох боків брали участь приблизно по півтори тисячі вояків (усіх більшовицьких військ в Україні тоді, до речі, було близько «аж» 20 тисяч), набула дуже жорстокого характеру. Врешті-решт 26 лютого «армія» Кіквідзе змушена була залишити Бердичів і тікати до Києва (який вона здала через дві доби) та далі на схід, за своєю звичкою влаштовуючи єврейські погроми…

Інших значних бойових операцій на території України у цьому часовому відтинку не було, отож напрошується закономірний висновок: якщо свято під назвою «день захисника вітчизни» Кучма справді пов’язав із 23 лютого 1918 року, то всі, хто його відзначав, включно з Леонідом Даниловичем, хоч-не-хоч вшановували «битву за Бердичів». Із тією різницею, що одні де-факто пили за оборонців міста, інші – за тих, хто його штурмував, а треті (ті, хто вважав цей день «днем усіх чоловіків») – за тих, хто у 1918 році героїчно відсиджувався у підвалах… Ясна річ, подробиць ніхто зі святкувальників не знав, бо ті, кому ці подробиці були відомі, мали вже тоді зовсім інші свята.

Та, якщо серйозно, нас не дуже цікавлять ті «стихійні троцькісти», які досі вважають 23 лютого «днем Червоної армії», встановленим на честь її визначних перемог. Нам залежить на тому, які свята ми маємо в Україні і який сенс у них вкладаємо. Бо ж свята, як і будь-які символи, це не лише пам’ять про минуле, це ще й дороговкази у майбутнє – якщо висловитися патетично, то у спільне українське майбутнє. А коли хтось іще відзначає 23 лютого як «чоловічий день» на честь чи то втечі «червоних» із-під Пскова, чи то відсиджування у підвалах «найхоробріших» представників сильної статі тоді, у лютому 1918 року, то це сумно. Як і те, що аж по 2017 рік включно у Києві існувала вулиця, названа на честь грабіжника й антисеміта Кіквідзе…

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments